понедељак, 21. март 2011.

Фестиваль розуму у Сремській Митровиці



Фестиваль розуму у Митровацькій ґімназії
     Третього березня у Сремській Митровиці, в Митровацькій ґімназії, 45 середньошкільників тестували свої ментальні здатності на «Фестивалі розуму». Фестиваль відбувся під покровительством Крайового секретаріату освіти і з підтримкою Міста Сремська Митровиця. У конкуренції були учні середніх шкіл, Митровацької ґімназії, Економської школи «9 травня» та Медичної школи ім. Драґіні Нікшич.
     Основа для змагання є «мозгалица» «Доріс», яка проголошена найкращою головоломкою у 2009 році з боку найзначнішого американського часопису «Games», лідера в області рекреативної математики і логічних ігор.
     Завдання було: було потрібно зложити 24 плитки в обмежиний часв матриці по завданій схемі, сложуючи колір до кольору.
     Перше місце на «Фестивалі розуму» заслужив Олександр Ляхович, учень Економської школи, друге місце Деян Селімович, учень Ґімназії а третє місце Тіяна Майкич, учениця Економської школи.
     Лауреатам змагання з розуму Жівкович – контрольор фестивалю і автор гри «Doris» вручив свою гру «Cube Brick», першу «мозґаліцу» яку видумав. Лауерат першого місця Олександр Ляхович, приємно здивований своїм успіхом, сказав, що змагання було цікавим і не дуже важким.
     Мета змагання, щоб молоді люди осягнули самовпевненість і віру у себе, що здатні виборотися з ріжними проблемами, як і знаходження і промоції талановитих середньошкільників із винятковою лігічною майстерністю.
http://www.sremskenovine.co.rs/uploads/pdf/2610_9.mart%202011.pdf

Општинський огляд фольклору Сремської Митровиці

Відбувся општинський огляд музичної творчості
(хорів, оркестрів, фольклорпних груп)

      Општинський огляд музичної творчості у Сремській Митровиці відбувся 20 березня 2011 року у залі Високої школи струковних наук (Педагошка академія). Організатором цьогорічного огляду є Установа плекання культури "Срем". Журі складався з особи Даяна Костич - хореогаф. У категорії фольклору молодших груп брали участь: Фольклорний ансамбль "Бранко Радічевич", Угорське культурно-мистецьке товариство "Срем", Товариство плекання української культури "Коломийка" з танцем "Треба трошки погуляти" під мистецьким керівництвом Миколи Ляховича і у супроводі оркестри у складі Мартин Бандо, Олександр Ляхович і Аніта Ляхович.
     В категорії старших дитячих фольклорних груп виступили: Угорське культурно-просвітне товариство "Срем", КМТ "Досітей Обрадович" з с. Гргуревці, Фольклорний ансамбль "Бранко Радічевич".
     В категорії джерельних фольклорних груп виступили: Товариство плекання української культури "Коломийка", яке представляла мішана вокальна група з піснею "Ой, чий то кінь стоїть", мистецького керівника Богдана Лукач і керівник оркестру Стефан Сем'янів і КМТ "Досітей Обрадович" з с. Гргуревці.
        Оба представника товариства "Коломийка" кваліфікувалися на регіональний огляд фольклору.
Мішана вокальна група 
Дитяча танцювальна група
Мішана вокальна група Товариства "Коломийка" перед виступом на Општинському огляді музичної творчості у Сремській Митровиці 20 березня 2011 року.
Дитяча танцювальна група Товариства "Коломийка" перед виступом на Општинському огляді музичної творчості у Сремській Митровиці 20 березня 2011року, а з ними керівники Славка Канюга і Микола Ляхович.

Відбувся "Шевченківський вечір"


ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ВЕЧІР
Товариство плекання української культури «Коломийка»
«Музей Срему»
19 березня 2011 р. о 19.00 год.


     Вечір посвячений великому українському поетові Тарасу Шевченку відбувся у Музеї Срему 19 березня 2011 року.
     У повному залі гостей програма почалася з сценою «Мандруючого кобзаря», який веде з собою бідну дитину. Він кличе душі славних атаманів і гетманів. Ця сцена супроводжувана деклямаціями «Реве та стогне», «Як би с ким було», «І світає, і смеркає». В ролі кобзаря і декляматора був Фетько Канюга, бідної дитини Северин Воротняк, атамна Ігор Курман а гетмана Іван Ворінський.
     Про житя Тараса Шевченка читала Даяна Курман. Програма продовжена піснею «Утоптала стижечку» а співала дитяча вокальна група. Деклямували Касія Кравець «Дівочі ночі», Аніта Ляхович «Думка: Тече вода в синє море», Валерія Воротняк «Думка: Вітре буйний», Катарина Канюга «Тополя», Фетько Канюга «Катарина» і «Заповіт», Соня Мілошевич деклямувала сербською мовою «У тамници».
Мішана вокальна група відспівала пісні: «Ой, літа орел», «Думи мої», «Вітре буйний» та «Реве та стогне».
     З значніших гостей були присутні: Заступник голови міської ради Сремської Митровиці Зоран Міщевич, голова Національної ради Українців Сербії Йозо Сапун, діректор Установи плекання культури «Срем» Зоріца Міщевич, парох грекокатолицької церкви Вознесення Господнього о. Зеновій Вовк і секретар Національної ради Українців Сербії Далібор П’єкний.                                                               Славка Канюга
ПРОГРАМА:

Кобзар і козаки – сценка;  Життя Тараса Шевченка – Даяна Курман; «Думка: Нащо мені чорні брови» - Снежана Йосіпович; «Утоптала стижечку» - дитяча вокальна група; «Дівочі ночі» - Касія Кравець; «Ой, літа орел» - мішана вокальна група; «Катарина» - Фетько Канюга; «Думи мої» - мішана вокальна група; «Думка: Тече вода в синє море» - Аніта Ляхович; Рецітал – Соня Мілошевич; «Думка: Вітре буйний» - Валерія Воротняк; «Вітре буйний» - мішана вокальна група; «Тополя» - Катарина Канюга; «Реве та стогне» - мішагна вокальна група; «Заповіт» - Фетько Канюга 
"Кобзар і козаки" - сценка

Дитяча вокальна група співає пісню "Утоптала стижечку"


    Мішана вокальна група

    недеља, 13. март 2011.

    Підготовка до 8. Фестивалю "Калина" 2011 р

         Шановні, щоб дізнати більше про Фестиваль української культури "Калина", який є фестивалем української громади Р. Сербії, подивіться на поданий лінк.
          Цього року відбудеться 8-ий Фестиваль української культури "Калина" у місцевості Інджія. Почалося з підготовкою і вже відкретий конкурс для подання заяв співаків-аматорів.


    http://festivalkalyna.blogspot.com/2011/03/8-2011.html

    недеља, 06. март 2011.

    Помер Іван Терлюк

    In Memoriam!
    Вічная пам'ять! 
    ІванТерлюк
    1939-2011

    Товариство плекання української культури "Коломийка" з Сремської Митровиці дякує Іванові Терлюку за всі його діла на полі збереження української самобутності і освіти для української громади на теренах бувшої Югославії!

         У часі, коли Іван Терлюк був журналістом у русинській газеті "Руске слово" і упорядковував сторінку на українській мові у згаданій газеті, "Коломийка" починала свою діяльність. Іван Терлюк постійно надглядав працю у "Коломийкі" і про це порядно писав у "Рускому слові". Інша велика справа, в якій Іван Терлюк спричинився до "Коломийки", був запрошений писати монографію Товариства "Коломийка". 2005 року вийшла з друку книжка "Коломийка 25 - монографія товариства", якої авторами були Іван Терлюк і Петро Ляхович.

          Зміст цілої цієї монографії знаходиться на цьому Блозі між першими постами.


    Книжка "Оповідання" Івана Терлюка
    Новий Сад 2007


        Відомий український журналіст, публіціст і громадський діяч, який ще постійно займався й проблематикою навчання рідної мови для українських дітей – Іван Терлюк стає перед читачами також і як досвідчений прозаік. В Своїх оповіданнях він зображає життя українців після переселення з Галичини в Боснію, їхні звичаї, радощі, турботи. Книгу оповідань Івана Терлюка можна рекумендувати всім українцям колишньої Югославії, та і ширше.
                                                                                                           Андрій Лаврек
    Під глухими небесами
         Життя українців, поселених наприкінці 19-го століття з Галичини, а звідси розсіяні по Сербії та Хорватії, стали творчою увагою журналісти, публіцисти, історика культури, лінгвіста і поета Івана Терлюка. Цю тематику він опрацював багатьох статтях, записах та фахових працях, публікованих від сімдесятих років минулого століття до наших днів і цим надав свій внесок до збереження до збереження національної свідомості і мови українців на цих просторах. Його збірка оповідань, умовно назвав би їх " Під глухими небесами",  та свої витоки в тому ж самому тематичному джерелі.
         П'ять прозових творів, "Свято", "Сівачі", "Господарка", "Баба Юстина", і "Слуга" та жановими характеристиками по сутіі своєріднірепортажі, етнографічні картини, а до речі оповідання, це Терлюкові розповіді про перше і друге покоління українців, які пританені австроугорським урядом, у пошуках за куском хліба, з Галичини поселилися до Боснії 10-20 років перед Першою світовою війною. Увага автора передусім спрямована на соціяльний і моральний аспект життя тих поселенців. Їхнє намагання в новому краї звести гніздо і зберегти свою національну самобутність це спільний мотив цієї прози.
         Завдяки доброму пізнанні цих людей, з яких і сам походить, та безсумнівній способності обсервації, автор  способом опису подробиць, яскраво освітлив драму, яку, добре заховану, несуть в собі його герої, бо дійсність вперто стирає їхні сподівання. Цим трагічним баченням поселеницької долі звичайного новоприбулого, він відстоює ті загальні ідейні своєрідності, які в суті знаходять грунт у екзистенціальному розумінні людського існування.
         Проза Івана Терлюка сприймається як автентичне свідчення, в якому найбільшу силу мають діалоги людей, широка реалістична картина та нюанси псигології у помірковано мотивованих постатях. Ці прикмети її піднімають на рівень мистецького вислову, найввічлевіше презентованих  у оповіданнях "Свято" і "Слуга".
                                                                                                                                 Лука Хайдукович 


    Автобіографія
         Було б найпростіше на початку цієї першої книжички написати кілька слів про себе, але старі знайомі порадили написати більше, бо я був і свідок і учасник, а часто і безпосередний виконавець багатьох активностей і подій, які в добрій мірі вже відійшли в нашу історію. Це тимбільше, що дехто вже пише, що ми, відколи тут на цих балканських просторах, історії й не маємо. Пригадаю слова одного нашого визначного діяча, вже покійного пана Левка Примака, який мені сказав: «хто тобі винен, що ти не вмів втічи ні від одного обов’язку».
         Народився я 8 вересня 1939 року в селі Поточани, точніше на самій межі двох сіл, згаданих поточанів і Хорвачанів, у засілку Дабрак, у хаті повище церкви, що збудована на землі, яку дав дід Танас і який з дружиною Явдохою мав 5-ро дітей: 3 дочки і двох синів. У старшого було дві дочки, а у батька і матері (з роду Капроцьких-Бачинських) син і дочка та прізвище впало на мою особу. Це не легко, бо рідня була – нівроку. У старшої дочки 8-ро, а другої аж 12-ро, у третьої 6-ро дітей і потім – посуха.
         Хрестили мене у новій церкві, яку мав посвятити владика Д. Нараді, але після майже 3-місячного чекання парох о. Михайло Юриста посвятив храм, в переповниній церкві відправив Богослужіння, після чого охрестив аж 19-ро дітей, між ними й мене.
         Коли кінчалася війна нам конфіскували великий млин і як надолуження наділили швабську хату у Будисаві. Виявилося, що батько мусів з цього млина змонтувати два у віддалених селах, та мені прийшлося, після строгої дідової «школи», перший клас кінчати в Поточанах і якраз мені першому вчителька виписала свідоцтво вже на початку травня, бо ми від’їджали «там десь далеко». А опинилися у Будисаві коло Нового Саду, де замість хати застали голі стіни, бо інші колоністи не зносили вугілля з-під землі і попалили все, що могло горіти з чужої все ще не населеної хати.
         Наділили нам новісіньку хату – грубезні стіни з землі і у них прорубані дюри. Але зійшлися наші українці (було понад 30 родин) і за короткий час у хаті було можливо жити.
         Бути без корови, коли не продавалося молоко в торгівлі, була прикрість і ми, на батьків великий сором, взяли подаровану козу, яку мені прийшлося пасти. Батько зараз почав працювати в млині і за короткий час став завідуючим (і відповідальним) а робітники з пустої Боснії думали, що звідси можна красти, хоч і знали, що тут вимірений кожний мішок. Нарешті злодіїв зловили, а батько був під загорозою.
         Я доглядав козу і бавився з ровесниками, виключно мадярами і до початку шкільного року вже непогано говорив по-домашньому. І вже першого дня в школі мене директор (я й не знав, що це наш другий сусід) перевів з переповненого сербського класу в свій, не даючи ні битого гроша на мої протисти. І так я 2-ий і 3-ий класи кінчав по-мадярськи, навітьо відмінно. Збігом обставин збираємо ламатки і поселюємося в селі Шашінці коло Сремської Мітровиці, де дістали хату на самому кінці села.
         І знов клопіт у школі, бо прийшлося забувати угорську і вдосконалювати сербську мову. Там застали понад 20 українських родин, а наша молодь з Боснії постійно прибувала. Там пробули 3 роки і сільський старшина відшукав нам нове місце – хату з того ж фонду в Лачарку, на противному боці міста. Починай господарку з нулі. У школі «свіжих» завжди перевіряють не лише вчителі, ще більше ровесники. Приходив з синцями, а від батька заробляв ще більше, бо він не бажав у хаті мати розбишаку. І це минулося й 8-річку кінчив відмінно. Одна дорога, на яку направив більше вуйко Василь ніж тато – до славної ґімназії в Сремській Мітровиці. Не було тяжко вчити а тяжче дійти до школи, незалежно від погоди, понад 6 км, на вилосипеді, взимку пішки, а коли дула «Кошава» (вітер з Карпат) всі ми часто йшли «навґіл». І так цілих 4 зими, бо автобус почав їздити коли ми кінчали.. Як ґимназиста мене (і ще двоє) обрали писати до тодішньої молодіжної газети «Младост». Мабуть тоди заробив «хворобу» писати. Крім книжки не обминали і домашні обов’язки, а крім іншого любив і спорт.
         На факультет не міг ні думати, бо селянським дітям стипендій не давали, батько все більше заглядав у чарку а мати все більше хворіла. Прийшлося працювати, перше наплачувати струм у селі, а добре заробляв вкладаючи нові електро-інсталації по домах. Так і не міг уникнути воєнного обов’язку, якого відслужив у школі запасних офіцерів, навить з відзнакою.
         Повернувся, працював поки не зловив мене родич о. Дмитро Стефанюк, який 1962 р. засновував нашу парафію у Вуковарі і прийшлося вчити дяківські обов’язки.. Аж після цього став студентом Новосадського ун-ту. І знов беруся до пера, бо зловили мене до редакції студентської газети «Індекс». Рівночасно став постійним членом КМТ ім. М. Горкього в Новому Саді. А тут аж два опікуни, які заставляють вивчати рідну мову: парох о. Максиміліян Буіла і вчитель та письменник Михайло Ковач. В Товаристві вивчив русинську мову, а тут і інші зацікавлені до праці на нардній ниві, як Роман Тимко, син о. Онуфрія, відомого етнографа, музиколога, словом – людини-живої енциклопедії. Роман був один з ініціяторів гуртування русинсько-української і домовлено посприяти, щоб у Приняворі відзначити великий ювілей – 100-річчя смерті Т. Г. Шевченка.
         Домовлено, що нас кілька це приготуємо за 10-ок днів. Коли перед Преображенням Господнім до Принявора приїхав тільки я, признаюся, що злякався, а домашні опікуни, Іван Сваток та о. Григорій Біляк постаралися, щоб я мав допомогу в особі невтомного Петра Козбура та іншої молоді і навіть дітей. Працювалося від ранку до вечора, все «сідало на своє місце», а «помічники» приїхали на останні репетиції. Злісний Іван Сваток не хотів ні вислухати їхні виправдання.
         Урочистий вечір пройшов успішно, кажуть навіть величаво, а до незабутнього настрою прилучилися славні музиканти Ступляки з Лішні, які розважали повний зал до пізної ночі.
         Наступного дня ми зібралися і вияснили свої бажання і плани, та засвоєно, що там треба братися не лиш до самоосвіти, але і до організованої праці у своїх осередках та організації літніх зустрічей, та для цього обрано і координаційну групу з представників універсітитів і наших осередків. Завдання невідкладне: наступного літа мусимо організувати зустріч нашої молоді робочого карактеру. Зрозуміло, ніхто не сміє занехати свої основні обов’язки, а до того маєм і ще один – знайти місце для цієї літньої зустрічі. Весь час контактуємо між собою і шукаємо.
         Я розголоситв між знайомими і не дуже сподівався, що знайду, бо вже травень. Раптрм мене шукає студент з іншого факултету, представився і питається, чи я шукаю невеличке місце зовні міста, дешеве, доступне... Я ще й не відповів а він пояснив, що по матері українець, інакше очолює студентську організацію феріялців (для відпочинку) і що можемо дістати будинок на «Змаєвці» (Фрушка гора) після 10-го серпня, тільки платимо кухарку, забезпечимо харчі (і в цьому він допоможе), наводимо порядок і, головне – повинні бути членами згаданого союзу. Я не встиг сказати що мабуть з нас майже ніхто не член, він пояснив, що завтра принесе 20-ок членських книжочок, я маю розіслати, зацікавлені повинні заповнити і приліпити фоторгафії, а він потім вдарить печатки і – маємо на диспозиції будинок який нам потрібний. Якщо буде замалий то є і палатки (шатори). Є дві кімнати й 8 постель.
         «І ложка в меді і велика праця» щоб усе приготувати, було мені на гадці. Написав листи і за допомогою секретарки факультету розіслав книжички. З Романом та двома «опікунами» запропонували програму цієї першої зустрічі. Невдовзі почали надходити і заповнені книжички і згоди або зауваги на запропоновану програму. День скоріше, 9-го серпня 1965 р. нас два поїхали й завезли посуду і палатки, намонтували постелі, скосили буряни, а на роздоріжжі повісили вказівну таблицю «Змаєвац – табір молоді!». Наступного дня з ранку, Ромко з таблицею «Організація таборування» чекає учасників на новосадському вокзалі разом із Славком Рудеком, який буде первозити на мікробусі (комбі), я чекаю на автобусній зупинці, а Владко Біленький вже на роздоріжжі на Фрушкій горі. Перші приїзджають ті з Боснії на чолі з Іваном Сватком, потім привозять харчі, молоко і хліб з Вербасу, а за ними ті з Вуковару, Нового Саду, інших місцевостей. До обіду всі тут крім Йосифа Панковича з закинених Пішкуревців. Після сніданку – перша нарада, оберання оргкомітету і ухвалення програми та розподіл завдань, а після цього починає робоча частина. Кожна доповідь кінчається дискусією і пропозиціями – що в майбутньому. Після обіду і робота і розвага, співаємо пісні і пояснюємо майже кожне слово, та настрій і робочий і веселий. Вечір веселий хоч більшість дуже втомлена. Порядок тримає голова табору і безперечний авторитет Іван Сваток.
         Наступні дні проходять як заплановано, але і в обговоренні – що і як далі та пропозиції аназізуються і поволі стають програмою наших наступних завдань у своїх осередках. Все це важливе, бо ми фактично на початку здійснення всіх насушних національних потреб. Доповіді про відомих українських письменників і гетьманів, постаті з нашої та української історії. Основи з мовознанства...
          Майже щодня навідують нас відомі діячі і з власного досвіду «позичають» нові ідеї. А ми набуваємо перші відомості з національної історії, літератури, слухаємо вірші живих русинськихписьменників, Михайла Ковача, Мирослава Стрібера, Миколи Кочіша, а про музику розказує і показує о. Володимир Тимко (це був найвеселіший день). Таборування кінчається після 10 днів серйозної роботи читанням головного документу, якого так і назвали: «Наші плани і невідкладні завдання» якого схвалено оплесками, що уважно вислухала й похвалила делегація  русинських культурно-освітніх та політичних діячів. На закінченні оброно новий склад Оргкомітету для приготування наступної зустрічі, яка, як домовлено, відбудеться в Приняворі. Закінчення було спонтане як і початок.
         Виявилося, що ця перша зустріч молоді і окремо її програма, збудила старших і заставили їх зробити ще більше крок вперед: з наміром заснувати нашу національну організацію, бо ці молодіжні зустрічі були, однак, організовані більш спонтанно. Треба вийти на ширшу дорогу національного відродження. І вже до осені підготовано все для Установчих зборів Української національної ради БіГ (бо в інших республіках відповіли – «розглянемо»).
         На Зборах засвоєно основні документи про права і обов’язки керівних та робочих органів Української ради, хоча і було спроб типу «зачекайти, щоб і ми в нашому осередку (Славонія, Воєводина) заснували щось подібне», на що відповідь була проста і ясна – йдіть услід за нами, а ми потім легко об’єднаємося.
         У цій програмі молодь і далі мала значну роль і навіть головне завдання у актуальному трикутнику розвивати освіту-культуру-інформування. Відгук між людьми у всіх наших осередках був позитивний, а на практиці показав і охоту людей до праці, бо вже до весни ожили кілька згаслих міських культурно-мистецьких товариств. Були випадки, коли старші люди говорили: - ось відновили колишню «Просвіту»! Це свідчить, що більшість людей, ще до вчора байдужі до всього, раптом стали зацікавлені до праці.
         Вже наступного 1966-го року делегація навідала не лише відомий фестиваль у Свіднику, але мала конкретні розмови з найвищими представниками КСУТ-у (організації українців Східньої Словаччини) і осягнено конкретні домови про співпрацю, бо у них і на практиці все було на завидному рівні.
         Коли ми попросили, щоб нам забезпечили чимбільше їхніх шкільних підручників, навіть тих вживаних, вони були здивовані, але зрозуміли, що вони для наших потреб і умов зовсім відповідають. Того ж літа я вже став журналістом у русинському видавництві «Руске слово», з нашим намаганням, щоб невдовзі мати свою газету. Але це не здійснилося. Вже наступного літа підручники привезені, а я, з допомогою Миколи Кочіша, написав аналіз і пояснював перед комісією Освітньої ради, після чого вже тої ж осені 1997=го року почали вживатися у майже всіх наших осередках. Разом із учителькою Славою Біленькою провели консультації з учителями.
         Того літа в Бєлграді побували два українських письменники (Петро Дорошко і Юрій Полторацький), я супроводжував їх по наших осередках і тої ж осені був запршений, як гість СПУ, до Києва, познайомився з багатьма українськими письменниками й митцями, а навідав і могилу Т. Г. Шевченка коло Канева і був. Мабуть, перший з українців, який мав таку нагоду. Хоча працював журналістом, мій постійний обов’язок був: слідкувати за навчанням рідної мови, але і звичаї, пісні, обряди й інші народні скарби, в чому найбільше помагав Павло Головчук.
         Потім нас у Воєводині 1973 р. спіткала нечесна поведінка русинських комуністів, які до своїх 20-ок тисяч «прилатали» і коло 7 000 українців, осягнули всі права, про які їм і не снилося, а нам скасовано і ті мінімальні права, які до того часу мали. Цей стан, на жаль, триває і сьогодні.
         Аж коли комуністична ідеологія і Партія опинилися перед розпадом, нам почастило заснувати свою першу громадську організацію: Товариство української мови, літератури і культури Воєводини, а мене обрано першим головою.
         Вже наступного 1990-го року в Приняворі урочисто відзначено 100-річчя переселення з Галичини до Боснії. Потім в несприятливих умовах я втік у інвалідну пенсію, брав участь на майже всіх значних сходинах українців світу, бо Україна стала незалежною державою, а нас спіткала біда кривавого розпаду держави, та розсіялися хто куди, а залишилось так мало, що вже засуджені на зникання. За нами залишаться лише наші храми, цвинтарі і, можливо, прізвища. Ні, я не песіміст, це наша реальність. - Іван Терлюк