Матеріяли до Монографії о. Стефана Пітки

Петро Ляхович

о. Стефан Пітка
-
 Життя присвячене Богу і народу









о. Стефан Пітка
-
Життя присвячене
Богу і народу 




     «Потрібний народові такий священик, який себе примусить вислухати і вченого і невченого, який себе примусить прийняти і багатого і бідного, який матими терпеливості і любові розмовляти і з здоровим і з хворим, який буде тішитися, коли народжується життя, який буде тужити, коли гаситься життя.»

«Найвартніша служба, це є служба своєму народові. Я радо зустрічаюся з тими, які думають, а ще радше з тими, які роблять, працюють над тим, щоб нарід зберіг свою ідентичність, Окремо наш народ на цих просторах, якого спіткали окремо прикрі обставини. Я тішуся, радію, що остаточно знайшлися сили між нашими людьми, які у змінених обставинах взялися до праці, а це значить: дати друковано слово, українське слово. Книжка є приятель, яка завжди чекає в домі, в хаті на столі і завжди готова допомогти.»

«Потребу за ідеалом можна уявлювати у вільній християнській демократичній Україні з її святою соборною апостольською церквою сятого Володимира і Ольги, Антонія і Теодосія та тисячі наших святих, що перед пристолом Всевишнього заступаються за нас для того, щоб ми сповнились християнською любов’ю, самопошаною й самопосвятою. Полюбім один одного, щоб стали однодумцями у справах нашого спільного добра.»


 о.Стефан Пітка




Вступне слово

     Дуже багато людей мали нагоду впізнати о. Стефана Пітку. Найбільша частина з тих людей його полюбили. За тих, про яких не можна вжити слово, що його любили, з пивністю скажемо, що його шанували. Рідкі були ті, що його чомусь не любили, але і вони до о. Стефана зверталися з респектом і страхом. Боялися його мудрості і рішучості боронити людсьих, релігійних та національних цінностей.
     Вже в перших літах свого життя він був взірцивим хлопчиком як у родині так і на вулиці, у школі та й в церкві. Його рідні брати і сестри відчували в ньому особу, яка турбується їхнім здоровям, наукою, вихованням.
     Бувши вже парубком відчував, що плекання української культури у своїм оточенні є дуже важливим моментом у жбереженні національної індинтичності. Разом з своїми ровесниками здогадалися стару кузню переробити на будинок культури. Довгей час ця «кузня» була центром всіх культурних заходів українців з ближчої і дальшої околиці.
     Охота дати свій внесок у збереженні і навчанні української громади у Боснії повела його навчатися у вищих школах. Гімназію закінчив у Білгороді і Загребі. Всупив до учительської школи у Боснійській Градішці але прийшов час, коли держава шукала платити за прожиток у інтернаті. Його батьки мусіли б продати одиноку корову за те і вирішив вийти з інтернату не закінчивши школу.
     Стефан подається на працю до будівельного підприємства, але це його не задовільнало, отже він бажав займатися просвітницькою працею. Як йому прийшло на думку, але він подався до Загребу і вписався до Богословської семінарії.
     У той час криживацьким владикою був кир Гавреїл Букатко. Владика швидко запримітив у Стефанові здібного хлопця до кожної праці та науки. Научається у семінарії а одночасно владика його переносить до богословії, де научається по прискориній програмі. Одночасно владика його посилає здати екзамен для водія і бере його за особистого шофера. Стефан тим чином вводиться у «світські люди», обїжджає майже всі українські-грекокатолицькі парафії в Босні, Хорватії та Воєводині.
     Владика кир Гавреїл висвятив Стефана на священика у його рідному селі, у Дабраку. З того дня починає пожертовна праця о. Стефана на релігійному полі, яка тісно перепліталася з працею на культурному і просвітницькому полях.
     Першою парафією о. Стефана Пітка була Інджія, у якій перед його приходом були люди але не було парафії. Значить він її заснував. Не було церкви. Отець Стефан призберує гроші від  людей та купує хату. З великими труднощами отримує позвіл від міських властей цю хату переробити на церкву. Тому що Інджія недалеко від Білгороду, о. Стефан призначується бути і білгородським парохом. У Білгороді також не було ані церкви ані парафії. Там також куплено будинок і з нього настала церква для наших людей.
    Отець Стефан був дуже цінений Владикою Гавреїлом Букатком і мабуть тому йому було призначено якийсь час свого священства перебувати за кордоном, де призбирувалися грошові пожертви для потреб Крижевської Епархії, які використані на віднову старих церков та побудову нових.
     Отець Стефан переходить до СШ Америки, до Чігаго служити і знову стається і починається щось нове. У Чігаго відбувається Перший конгрес вільних українців світу (сьогодні Світовий Конгрес Українців), якого одним із засновників і учасників був і о. Стефан Пітка.
     Вертається на короткий час до Інджії а тоді призначений бути парохом у Сремській Митровиці. Тут вже була і церква і парафіяни але не було культурного життя. Щоб порушити справу з мертвої точки намовляє молодих українців відвідувати семінари української і русинської мови, які відбувалися на літніх вакаціях у Хорватії.  З того вийшла велика користь для українців Сремської Митровиці. У наступних роках заснований Фольклорний ансамбль «Коломийка», який як культурне товариство активне і по сьогодні. Отець Стефан також спричинився, щоб це товариство було заєрестрованим.
     Коли прийшов час щоб українці Сербії взяли свої справи у свої руки то о. Стефан був одним із засновників Товариства української мови, літератури та культури Воєводини (сьогодні «Просвіта») у Новому Саді. Протягом десятка років це товариство було провідним чинником українського відродження на полі культури, просвіти та збереженні національної індентичності.
     У тих роках Товариство «Просвіта» починає з випуском україномовного часопису «Українське слово» а ще важніше – починають з організуванням Літніх шкіл українознанства, а о. Пітка був головою Шкільної ради тих шкіл. Пізніше ці Літні школи починали відбуватися на Україні. Отець Стефан у добрій мірі спричинився, щоб українство у Сербії і Воєводині у тих роках постійно зміцнувалося.
     Скільке мало позитивного впливу на тутешніх українців, коли зявилася можливість бачити у своїх осередках культурних колективів та дивитися на прикрасні українські танці та пісні. Отець Стефан більше разів організуав гастролі тих ансамблів. Він також кілька разів організував поїздки людей на Україну, відвідати паломницькі місця.
     І на кінці, як у державі щось змінилося на краще щодо відношення до національних меншин, коли було потрібно зорганізувати громаду, щоб призберати потрібне число підписів від яких залежало чи українці матимуть свою Національну раду, тоді о. Пітка підніс великий тягар і це закінчилося позитивно.
     Сьогодні українці Сербії мають свою Націнальну Раду, яка заступається за їх  перед державою по всіх питаннях. Сьогодні українці Сербії мають свої культурні товариства, навчаються української мови у початкових школах, мають Літні школи, фестиваль української культури, фестиваль дитячої творчості, україномовіні передачі по телебаченні, українські передачі по радіо, газету на українській мові, дитячий часопис на українській мові. Все це оможливилося з поміччю Національної ради.
     Останього вечора у житті о. Стефана у його домі сиділи керівники Товариства «Коломийка» і домовлялися з ним кого пропонувати за нового голову Національної ради бо попередній відпросився від тої посади. Наступнього ранку у неділю розмовляв з керівниками Національної ради з Нового Саду через телефонну трубку про те саме питання. Того самого ронку перед Службою Божою о. Стефан Пітка зненацька помер у парафіяльному домі.
     Вістка про смерть о. Стефана шокувала всіх, несподіванка, велика втрата, порожнеча, багато планів запланованих  у своїй думці він сам вже не міг здійснити але на щастя про них розмовляв з своїми однодумцями, які постаралися продовжити діяти у напрямі у якому і о. Стефан Пітка йшов.
      Життя працьовите, засичене труднощами, поповнене мріями і не марно прожити а все на славу Богові і своєму українському народу.
     Бог нагородить його за працю на зверненні людей до віри, для пошерення слави Божої і спасіння багатьох душ. А ми? Ми не сміємо забути його великі діла на полі збереження національної індентичності. Нам треба на якейсь спосіб віддячитися йому. Я окремо відчуваю потребу зробити щось для нього тепер бо Він для мене зробив так багато у минулому часі. Нехай ця монографія буде від мене велика подяка о. Стефану Піткі.

 Сремська Митровиця, 28 січня 2012 року                                  Петро Ляхович
      





Спогади про о. Стефана Пітку



Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

     Батьки були землеробники. Батько походив з Золотої Слободи, з України. Прийшли 1900 року до Хорвачанів і тут наш батько народився. Батьків батько мав іще три брати. Один залишився на Україні, один пішов до Франції, один до Америки а дідо до Боснії.
      Наше село було переважно українське але також у селі і околиці жили серби. Так що ми жили і виростали і виховувалися меже українцями і сербами. Наші батьки вчили нас, що зі всіма треба жити добре, мати пошану до кожного чоловіка, так що наша сімя не мала ніколи ніяких проблемів з сусідами або з другими людьми у околиці і як я згадую їх люди любили, окрему пошану мали до брата Стефана.
      Саме виховання дітей було в тому напрямку, віра, церква обовязково, максимально плекалися українські звичаї.
     Мій брат о. Стефан Пітка був перша дитина від нас дев’яторо дітей у наших батьків Софії і Володимира. Як найстарший брат він був для нас як другий батько як по ауторітеті так і по своїх мріях для всіх нас. Він про нас всіх думав, журився і про всіх нас думав і тішився коли одне з нас мало причину тішитися і журився про кожного з нас коли щосьне пішло добре було кому з нас. Я як наймолодший брат багато навчився від моїх братів а окремо від брата Стефана, наприклад- «Не роби нікому те, що ти не хотів би щоб тобі робили.» Як брат Стефан був вже студентом я був у початковій школі. Коли б в літі він прийшов звичайно на феріє ми працювали разом, я як помічник, чи то на поле жати, молотити соняшник, вязати, продавати, чи там друге щось на поле робити або будувати, мурувати хату, хліви тощо... Були то тяжкі роботи але ми то не відчували так. Робилося від раня до вечора, робилися всі роботи від плуга до сапи, до хліба, від сапи до хліба, від льону до полотна, від коноплі до шнурка. То наші люди робили а діти мали повний внесок у тих роботах.
     Стефан як надзвичайно інтелегентна дитина був примлений до ґімназії у Босанській Ґрідішкі з бесплатним перебуванням в інтернаті. З тої ґімназії рекрутувалися майбутні просвітні робітники для нової власті. У яких умовах там жилося гарно описав його товариш з інтернату Борис Небесний. Він у своїм тексті описав одну епізоду з їхнього життя.
      Через тяжкі матеріяльні обставини у державі перед останнім семестром принесене рішення, що батьки мусять платити інтернат до закінчення школи. Наші батьки не мали заплатити бо потрібно було продати останню корову. Стефан тоді відпущений, бо було багато дітей а одна корова. Пізніше Стефан розмовляв з батьками, була б дуже велика біда. Для нас було б дуже значне як би він став учителем у той час. Мижи тим корова була тільки одна а дітей багато.
     І як його відпустили з того інтернату мусіли пішки прийти з Босанської Ґрадішки додому – 50 кільометрів. У тяжких обставенах батьків, багато дітей – хліборобів, Стефан тимчасово відходить на сезонські роботи. Так приучився робити на будівлі, відходить до Сремської Митровиці і працює майстром – тесляром. Потому переходить до Білгороду до підприємства «Трудбенік». Де не був і куда не йшов, завжди думав на свою сім’ю і на українську громаду. Він ніколи не фоворізував фамілію, я так відчуваю, ніколи б не поставив мене перед тебе, якщо це не правильно. Підучував нас як треба робити і як треба учити, окремо давав акценат на те, як треба учити. Я не дуже любив вчити то він любив мене по троха пропитувати. Мені то було дуже добре бо я тоді добре запамятаю. У школі професор спитає, я сі зараз являю і він сі здивує як я то так добре знаю. Тоді питає мене звідки я то знаю, скажу, я сі то навчив, так що я деколи мусів троха і зюрихати, прщверцуватися. То для мене було добре, все сі витягне з контексту, запитає чи знаєш, знаю. Діти сі колись і не вчили вдома, що запамятаєш в школі, все. Я тоді це так пласіраю, це мені підносило реноме, зараз скакав.
     Так я його доживав як дитина як брата. Як сі він відносив до нас до родини. За першу платню, яку дістав то він нам по щось купив за свята, за Великодні, я дістав майку, і сьогодні пам’ятаю як вона виглядала і що ми значила. Я тоді дістав майку, яку ніколе не забуду. Стефана не цікавила тільки фамілія, не клав її на перше місце, його цікавила і громада, цілий український народ понад усе.
     Напустив роботу у Білгороді, пішов до семінарії у Загребі. Як там опходився гарно описав о. Іван Барщевський. 19.. року він висвящений у Хорвачанах. Приосвящений владика кир Гавреїл Букатко його висвятив на священика. Як священик з поміччю кир Букатка засновують порафію у Інджії, багато труднощів, багато дозвілів, багато заборонів локальної управи, локального комітету, крайового комітету і так далі. Проблеми вирішені, церква збудована і так далі. Це вже досить добре описане (у наступних текстах). Церква закінчена завдяке гідних людей у Інджії, парафіян. Його праця з тим не закінчилася, отримує контакти з багато утіцайних людей українсько діаспори. Приїздили з різних боків, з Америки, з Канади і так далі, розпитуються про Інджію. Значні контакти мав з діаспорою Америки і Канади. Забеспичив стипендії за студентів з Югославії, котрі тут студювали, для їх шістьох. Він посилає значне число хлопців до малої семінарії до Риму, організує будову першої української школи у селі Дев’ятина у Босні. Ця школа була збудована завдяки йому, від ідеї, ініціятиви. Я знаю як це йшло від самого початку бо йшов з ним до горе. Тут був включений народний післанець Івіца Сваток з Прнявора, також люди з «Просвіти». Один наш студент архітектури Іван Бережницький з Америки  (здається) зробив проект. Той проект засвоєний і на покладанні каміня (темельця) були ми разом і також, коли вікривана школа. Був також перший український дім. Як то було. Зорганізувалися у товариство, шукали від општини. Було проблемів, там-сюди, було обіцяне, буде так- буде сяк, на кінці не було нічого. Тоді йому прийшло на думку, була одна напущена кузня і вони домовилися цю кузню переробити в дім, питали в општині, їм општина дала. Вони її переробили все робочою акцією. Це було на далеко пізнате. Так залишилося ім’я  того дому «кузня». Приходили українці зі всіх боків, дівки, хлопці. Тут робили гульки, представління, тут вчили і все що йшло з тим.
     Завдяки йому куплена церква у Білгороді Він і Владика кир Букатко. Вони купили будинок, найбільше завдяки тій американській діаспорі. Був це гарний будинок але досить старий. Тут були француські монахи, які збудували церкву. Церква була тільки збудована з цигли, не було нічого більше ані всередині ані довкола а була велика. Вони не мали більше грошей, щоб це закінчити. Зробили так, щоб продати той будинок, який був попри цю церкву, щоб її закінчити з отриманеми грішми. Як закінчуть церкву, тоді вони перейдуть до нової церкви а цей будинок дадуть українцям. Так це і зроблено і так перейшло до вживання українців. Я думаю що першим парохом був о. Біляк. Як церква передана українцям на користання, владика кир Букатко був вже помер а його заміним вдадика кир Славомір Мікловш. Тут вже прийшло до якоїсь зміни. По декрету кир Славоміра тут прийшов за пароха о. Андрій Паньків, священик з Липовлянів. В добрій мірі це не були добрі рішення владики кир Славоміра. Він його післав у Білгород. Але було так, маєш церкву, не маєш хату, не маєш де жити і людей не пізнаєш. Тоді вирішив, буде в Інджії помічник а у Білгороді парох. Перше, коли в Інджії, то не там, друге не було добре на цю малу парафію у Інджії додати і другого священика. Один старий, другий молодий, люди зачали обертатися до молодого а старий злоститься. Парохом у Інджії у той час був о. Біляк а помічник о. Паньків і як парох за білгородську парафію. О. Стефан Пітка у той час був за кордоном. Цей стан іще тягнувся так, пізніше, коли в Інджії був вже парохом о. Адам, йшов раз на місяць до Білгороду. Тоді кир Славомір продав цю церкву у Білгороді знова римокатоликам. Це певно знаю, бо бачив документ, де пише, що церква продана і за ці гроші зробив помешкання де тепер мешкає теперішній парох а зробили домову з римокатоликами користатися ійхньою церквою наступних сто років.
     Як він був у Америці, як ті домови йшли я не можу тепер сказати але в загалі там діаспора пропонувала що щось треба зробити і вони це зробили. Отець Стефан мав участь у заснованні. На першому Світовому Конгресі Українців він є на знимці у горішних рядах між засновниками- коордінаційній раді.

Петро Ляхович


Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

     З перших днів,  від коли о. Стефан Пітка став парохом греко-католицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, він частинько приходив до нашого дому, до сім’ї Івана і Марії Ляхович. О. Стефан мого батька називав вуйком а з того я зрозумів, що я з ним двоюрідний брат. Моя мама Марина о. Стефана дуже шанувала і в церкві у Службах Божих мала значну роль, була видучим співаком у церковному хорі.
     Я з моїх перших спогадів пам’ятаю о. Стефана Пітку як молодого чоловіка з чорною борідкою і ще з того часу мені у пам’яті бачу його осміхнене обличчя і позитивну людину, яка завжди готова до приємної розмови.
     Багато більше для мене значні пізніші роки, коли він мене післав до Риму на навчання у Українській Малій Семінарії. Навіть не потрібно говорити які я там мав умови для навчання і що все навчився. Вже у семінарії я став свідомим українцем, навчився добре української мови, збагнув славну і тяжку історію українського народу. Вже там я прочитав багато українських книжок про козаків, про їх славні бої і проти кого боролися і від кого звільняли свій народ. Я полюбив українську літературу, пісні, танці, красу українських звичаїв.
     На всьому цьому я і сьогодні відчуваю вдячність до о. Стефана а коли пригадаю собі що все я там бачив у Вічному місті: всі історичні будинки, залишки старого Риму, церкви, Катедраль св. Петра у Римі, більше разів побував у Папській державі Ватикані, співав у хорі Малої семінарії Служби Божі по Радіо Ватикан, котрих слухали наші люди в Україні і Європі. Я більше разів мав нагоду бачити Святішого оця Папу Римського, навіть ми семінаристи зробили спільну знимку з Папою, але мене на знимці не видко бо нас було багато. Для мене це ласка Божа, бути з Найсвітлішої пам’яті Преосвяченішим Кардиналом і Патриярхом УГКЦ кир Йосипом Сліпим і брати участь у спільній Службі Божій, а також бути присутнім, коли посвячувався український Собор св. Софія у Римі, коли зібралося на тисячі українських паломників з цілого світу.
     Як це буває у семінаріях, раз на рік провадилися реколекції для семінаристів і можете думати як я почувався, коли бачив, що одного року прийшов о. Стефан Пітка викладати нам релігію під час тих реколикцій. Кілька уроків за чергою ми седіли у церковці а о. Пітка на переді седів і говорив. Він так уміло тримав нашу увагу напружену і проповідував все вживаючи приклади з життя. Нам на тих уроках ніколи не було скучно і завжди дивувалися, як скоро вони проходили.
     У пізнішому житті, коли з мого священства не було нічого як провиною інших а зараз думаю і моєю, будучи на Богослужіннях у Сремській Митровиці, найцікавіші частини Служби Божої були проповіді о. Стефана Пітки. Крім надхниного проповідування про віру часто користався прикладами з життя і кожний парафіянин міг дістати пряму науку. Багато разів мені здавалося, що у своїх проповідях о. Пітка звиртається точно особисто мені а штука в тому, що і інші те саме відчували. Проповіді завжди тривали з 20 до 30 хвилин а кожна була інакшої від інших. Мені і тепер ще жаль, що ми не знімали ті проповіді, тепер мали б гарну збірку доброї поуки.
      Тут на цьому місці мушу згадати намагання о. Стефана порушити культурне життя у Сремській Митровиці на один окремий спосіб. Він на якейсь спосіб запрошував українських ансамблів виступити у Сремській Митровиці. Маю відео-запис з одного такого виступу. 29 травня 1997 року у міському театрі ім. Добріца Мілутінович представив ціловечірний концерт Ансамбль танцю і пісні «Зарево» з м. Донецьк, Україна. Зал театру був переповниний а глядачі щиро вітали український ансамбль, який нагородив їх прекрасними танцями і піснями. Вони зверталися до глядачів українською мовою а перекладав о. Стефан Пітка. На кінці концерту представники міського уряду подякували гостям і обдарили їх принагідними подарунками. Такий жест о. Пітки додав сили митровацьким українцям і пригадав їм яка гарна українська культура. Іще один такий жест мені залишився у пам’яті але не пригадую коли точно це було але знаю, що було пару років перед цим концертом. Отець Пітка запросив до Сремської Митровиці Капелу бандуристів, які дали концерт у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього а члени цієї капели ночували по українських домах. Це могло бути на Різдво, бо коли до нашого дому прийшли кілька членів, пригадую, що прекрасно колядували.
      О. Стефан Пітка приманив мене до культурної праці і ввів мене у коло українських активістів Воєводини. Я став активним у Товаристві української мови, літератури і культури Воєводини (пізніше «Просвіта»). Пізніше о. Стефан мене заохочував і помагав відновити активнвсть «Коломийки» у Сремській Митровиці. Багато репетицій ми мали у домі о. Стефана і нокили не відчули, що йому це прекро.
      Нечеслинно разів я сидів з о. Піткою у його домі і просто відчувався ніби вдома, у приємній розмові з чарочкою або кавою, яку часто варив сам о. Стефан. Він радів кожній людині, яка заходила до його дому і багато разів бачив з якою повагою до нього приступають люди навіть і значні посадовці з міста.
      Багато разів о. Стефан говорив зі мною про проблеми парафії, про те, як він вимагав від держави, щоб повернули відабране майно парафії. Була рініше одна хата, яку називали «Русинський дім» а належала до парафії ще перед прибуттям о. Стефана. Її було відібрано ще за часів комуністичної влади. Він мріяв, що той дім моглося користати на культурні потреби але державні власті ще і по сьогодні не повернули ций дім. Поза межами церковного подвір’я також раніше відібраний кусик землі, який належав до парафії. Отець Стефан навіть подавав скарження до суду вимагаючи повернення того кусика землі, мріячи, що одного дня тут можна збудувати якийсь будинок, який також добре здався б на потреби церковного і культурного життя парафіян. Я певно знаю, що о. Стефан сирйозно думав про завалення старої шопи у церковному подвір’ї та на її місці збудувати будинок- зал для ріжних потреб парафії. Він для цього навіть і кожти готував але несподівана його смерть не дала можливість ані почати із здійсненням цього задуму. Кілька років по смерті о. Стефана парафіяни разом з новим парохом о. Михайлом Режаком почали і збудували прикрасний зал, який тепер користають парафіяни на ріжні церковні, громадські і культурні потреби. 
      Найбільше отцю Стефану я вдячний що вже два рази побував в Україні. Що я там все бачив, які значні місця: Львів, Собор св. Юра білля гробів Патріярхів Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого, Зарваниця, Почаївська лавра, Личаківський цвентар у Львові, білля гробів значних українців, відвідав багато природних музеїв як «Шевченківськмй парк» у Львові а такий подібний і в Ужгороді. Я відчув дух України і ходив по землі, де народилися мої пращурі.
     Коли нам прийшлося призбирувати підписи для реєстрації українського культурного товариства то я просив дати підпис і о. Стефана а він на це відповів: «Я на це чекаю роками!» і зараз знайшов свою особисту картку, щоб я переписав його дані а тоді ще й підписав. О. Пітка розумів, що нам у Сремській Митровиці конче потрібне товариство але не бажав на це нас силою нагнати але чекав, щоб це народилося саме і тоді буде більше вартувати і певніше обстоїться. Нас двох навіть радилися яке ім’я дати товаристві.
     Тої неділі, коли сталася та сумна подія, смерть о. Стефана, я звичайно рушив до церкви на Службу Божу і вже по дорозі мене сповістили про смерть нашого пароха о. Пітки. Я тоді ще більше поспішив і швидко прибув до дому о. Стефана а він вже лежав у своєму ліжку. Ми його вбрали у священичі рези і стояли біля нього незнаючи що далі робити. Тоді прийшов о. Едвард Шпанович, парох римо-католицької церкви і розповів нам як він прибіг, коли до нього прибігла господиня Любка і сказала, що о. Стефан вмирає. Він ще застав о. Стефана живого і дав йому розрішення а за це о. Стефан його нагородив щирою усмішкою і з святим спокоєм на лиці відійшов у зустріч вічності і Богові, якому посвятив всі свої людські сили і ціле своє життя ширив любов до Бога і ближнього.
      Ми тоді пішли з о. Едвардом до церкви, а прибули вже і всі інші парафіяни, помолитися, щоб Бог нагородив о. Стефана вічним життям за всі його заслуги, бо нам залишилося тільки на такий спосіб віддячити нашому доброму пароху о. Стефану Піткі.
     Я і тепер коли роблю щось на полі нашої культури і церкви, часто запитаюся, що б на це сказав о. Стефан, чи був би вдоволиний і що ще порадив би як щось зробити. І часто відчуваю ту порожничу, не щоб шукати поради і помочі, бо багато того ми навчили від нього за життя, але поділитися радістю, коли щось нам вдалося добре зробити.

***
o. Stefan Pitka

     Poznanstvo sa o. Stefanom je od moje rane mladosti, tj. od njegovog dolaska za župnika u Sremsku Mitrovicu. Uvijek mi je bila radost i korist od susreta s njime. Posebna radost i korist je bila kada sam 1999. godine došao za župnika u Sremsku Mitrovicu i nasatvio prijateljevanje i suradnju s o. Stefanom na istom pastoralnom polju. U o. Stefanu sam imao dobar uzor i veliku pomoć. Njegovi savjeti i iskustvo su mi zlata vredjeli. Iako bih imao razloga i potrebe i ovom prilikom reći koliko mi je osobno o. Stefan značio posvjedočit ću što je on značio svojim župljanima, svom narodu i svima koji su ga poznavali.
     o. Stefan kao čovjek i kao pastir odlikovao se osobitom ljudskom toplinom, ljubavlju, jednostavnošću, skromnošću, požrtvovnošću i predanošću u Božjoj službi. Godine nakon njegove smrti nisu izbrisale uspomenu na njega u srcima onih koji su ga poznavali. O. Stefan je bio otvoren i komunikativan, sposoban slušati i čuti čovjeka. To ga je činilo bliskim ljudima u Crkvi i izvan Crkve. Ostavio je vidljivo svjedočanstvo ljubavi i predanosti svojoj službi, svom narodu.
     Parohijski dom je bio mjesto gdje su mnogi rado dolazili.
     o. Stefan je bio uvijek susretljiv i razgovorljiv. Gotovo da nije bilo teme o kojoj se sa o. Stefanom nije moglo razgovarati. I uvjek bi se imalo nešto novo čuti.
Poteškoće i neugodna iskustva skrivao je u sebi, i teško se moglo prepoznati na njemu i na njegovom licu. Ali je zato srce stradalo. Imao je planova i želja ali ga je iznenada zatekao Gospodnji poziv. Uvijek se radovao svećeničkom zajedništvu, pa tako i tri dana prije svoje smrti, na dan crkvene slave, Uzašašća Gospodnjeg. U nedjelju... dok sam se spremao za misu došla je do mene hitna poruka da je panocu Stefanu pozlilo. Uzevši sv. pomast i u nekoliko koraka dotrčao sam do parohijskog doma gdje sam u kuhinji našao panoca koji je bio na putu za vječnost, te sam mu podijelio sv. Pomast i odriješenje od grijeha. Bio sam, kao čovjek, veoma žalostan zbog iznenadne smrti o. Stefana, dobrog mi prijatelja, i opet sretan da sam u trenutku njegove tjelesne smrti mogao biti uz njega i podijeliti mu sv. sakramente i pripraviti ga za odar, upravo onako kako mi je nekoliko puta rekao i zaželio za slučaj svoje smrti.
     Promatrajući svećenički život o. Stefana na poseban način se može na njega prijeniti razmišljanje kardinala Suharda:
Vječni paradoks svećenika!
On nosi u sebi suprotnosti! Cijenom vlastitog života pomiruje u sebi vjernost Bogu i vjernost čovjeku, u istinu ništa nije tako slabo i jako kao svećenik. Nema u svojim rukama ni političkih sredstava, ni financijskih izvora, ni snagu oružja, čime se svi drugi služe da bi osvojili zemlju. Njegova je snaga baš u tome da je razoružan i da sve „može u onome koji ga jača“. Nezavisan i nenavezan ni na što ide k onima koji trpe, koji su u neznanju, koji padaju. Ništa nije tako maleno, tako prezreno, toliko napadano u povijesti kao svećeništvo. A ipak ljudi kleknu pred njim na koljena. Dobro to znaju oni koji bi zauvijek htjeli pomesti sa zemlje Crkvu Božiju. Do konca vremena svećenik će biti najviše ljubljen i najviše mržen među ljudima. Najviše urastao u zemaljsko i najviše ga nadilazi. On je najbliži brat i jedini protivnik. Do konca vremena njegov misterij – koji je u njemu samom zagonetka vrijedna svakog poštovanja – probijat će gustoću događaja i civilizacija i bit će veliko svjedočanstvo nevidljivoga Kraljevstva. Svećenici to znaju i kad prvi put ulaze k Oltaru i nije im nepoznato da će do svoje smrti biti znak protivljenja, svjetlo za sinove svijetla, tama za sinove tame.

     Zajedno s ostalima koji su o. Stefana poznavali, volili i poštovali želim moliti:
Zahvaljujemo ti Gospodine Bože,
za o. Stefana koji nam bijaše blizak i drag,
a koji nas je iznenada napustio.
Zahvaljujemo ti na svemu prijateljstvu
što nam je od njega poteklo,
za mir koji je unosio među nas;
zahvaljujemo što se kroz patnju
naučio poslušnosti
i što je u mjenama ovog nestalnog života
zavrijedio da ga poštujemo.
Molimo te,
ne daj da se izgubi išta od njegovih napora;
ono što je živio i činio
nek pridonese dobrobiti ovoga svijeta.
Daj da ljudi što će za njim doći
cijene sve što njemu bijaše sveto,
da u svemu u čemu je velik bio
i dalje nama zbori, i sada kada je prešao u pokoj.

     U Sremskoj Mitrovici, 02. 02. 2010. godine
     Eduard Španović
***


Стефан Сенешен
Ми відростали разом

      Ми жили на околиці Хорвачан, наша хата на одному горбочку а хата родини Пітка була на другому горбочку. Це було досить близько. Родина Пітків була одна патриялхална родина, прихильна до церкви. Самий їх син Стефан вже тоді відрізнявся від інших дітей своєю добротою і мудрістю. Він був завжди готовий поучувати молодших а навіть і старших від себе. Було, що хлопці любили деколи і побитися але Стефан цього не робив ніколи.
      Батьки Стефана мали семеро дітей, займалися землеробством і не були дужи багатими. Всі діти були гарно виховані і ходили порядно до церкви до Дабраку.
      Стефан був старший від мене, він гарно співав а ми в той час мали культурно-просвітеу спілку ім. Тараса Шевченка а пізніше назвали її ім. Івана Франка. Тут була і драмська секція. Ми йшли на багато змагань, до Баня Луки і далі. Стесюк вів це культурно-мистецьке товариство, він був столяр, вмів виробляти і скрипки і дуже гарно співав. До нього в майстерню ми приходили і співали, мали і драмську секцію, яка дуже добре працювали. З нею ми робили представління, їхали на змагання до Баня Луки, Прнявору, Лишні, де було тих сільських домів. Так і Стефан з нами а пізніше роботу з товариством перебрав Гіляків син. Один час і Стефан керував драмською секцією та хором.
     Всі українці приходили до тої кузьні, навіть хлопці з Лишні. Коли роспалася Сільсько-землеробча задруга, кузьна стояла порожньою і щоб хлопці робили гульки, не знаю хто з старших хлопців здогадався, так що општина дала нам ту кузьну, щоб переробити її в дім. Ми дістали з Дев’ятини якихось дубів, зробили підлоги добровільною працею мастили, впорядковували. В той час Стефан не був керівником але приходив як і інші молоді Пізніше як і інші хлопці йшов до Срему шукати ліпшого життя.
    Про Стефана не маю жодного злого слова сказати. Він якось відріжнявся від інших,  мав інакші погляди на майбутність.
    Я там пізніше працював метрекальним службовцем а він мене запросив зробити список всіх українців з того краю, котрих я пригадував з Хорвачанів, Нового села, Поточанів і я все це зробив і йому передав.
На цій знимці похорон 1972 року.

***


Tako sam upoznao Stefana Pitku

Bosanska Gradiška. Internat „Lepa Radić”. Godina 1949 ili 1950.
Tu i tamo zidovi porušenih kuća sablasno strče u nebo. Potporni stubovi, „kesoni”, starog kamenog mosta prkose talasima. Drveni most spaje dve obale Save… Nemi svedoci velikih nesraća. Prohujalog rata. Rekli su nam Drugog. Svetskog... Samo  desetak vodenica  polagano i mirno okreću svaka svoj žrvanj.
 Internat stešnjin između jednospratnih kuća, ulice i mezarluka – groblje (u ovom slučaju muslimansko) pozadi. U dvorištu dugačka trpezarija, a iznad jedna od spavaonica. Skoro bez slobodnog prostora. U njemu je smešteno oko 4oo učenika. To su deca sa Kozare i Lijevče polja. Uglavnom bez roditelja, ali i onih drugih. Među njima su deca od sedam, osam ali i dvadeset godina.  Spavaonice su skučene. U njima spava i po tridesetoro dece. Gvozdeni kreveti na sprat. Poluprazne slamarice. Manji po dvoje u krevetu. I pored di-di-tija vaške su stanovale zajedno sa njima. Glad je bila uvek prisutna. Lebdela je u vazduhu. Videla se u dečijim očima. Te zime još žešća. Govorili su da godina nije ponela.
Uobičajena je bila igra koja se zvala „g r a b a”. Osnova igre bilo je zatvoreno „strujno kolo”. Porcija, kašika, hleb i drugo morali su da se dodiruju. Sve to moralo je biti povezano dodirom za ruku ili prst vlasnika, kako bi „strujno kolo” bilo zatvoreno. U suprotnom igrač, iz dogovorene grupe, je imao pravo da zgrabi ono što nije povezano i to postaje njegovo. Najčešće hleb. To je bila obična graba. Kasnije se pojavila i „s t r o g a   g r a b a”. Suština stroge grabe je bila da se može i iz ruke uzeti. Razume se u koliko je igrač bio neoprezan. Trebalo se dobro nagnuti nad jelo i obuhvatiti ga rukama.
Imao sam dvanaest ili trinaest godina. Išao sam u Nižu realnu gimnaziju. Stariji su me nagovorili da se i ja uključim u jednu grupu. Kod obične grabe sam bio dosta oprezan. Retko mi se dešavalo da „strujno kolo” bude otvoreno. Istina nisam nikada nadmudrio bilo koga. Ubrzo su mi rekli da sam dobro uznapredovao u običnoj grabi i da treba da pređem na strogu grabu. Ubedili su me.
Jednoga dana za ručkom sam bio neoprezan. Prvo sam izgubio hleb. Objašnjavajući da nisu poštovana pravila igre izgubio sam i jelo. Tog dana sam teško dočekao večeru.  Među prvima sam stao u red za večeru. Na šalteru sam pobednički podigao ruku jer sam dobio povći okrajak kukuruznog hleba. U tom trenutku iza leđa se prikrao jedan od igrača i sa lakoćom mi odneo hleb. Strhovito sam se rasplakao. Bio sam očajan.
Tiho, skoro nečujno mi je  prišao jedan dečak. „Boris šta je bilo”. Ispričao sam mu. On je bez reči ispružio ruku i dao mi svoje parče hleba. Tako sam upoznao Stefana Pitku.
                                                     

Boris Nebesnij- Novi Sad, 2. februar 2006. godine


Спогади Івана і Софії Писанюк про о. Стефана Пітку

     Іван Писанюк, людина дуже порядна, що неділі і в празники відвідує Служби Божі, завжди готовий помогти все що потрібно поробити в парафії. Він тепер вже старший чоловік, на пенсії, має гарну впорядковану господарку, обробляє землю своїм тракторчиком і дуже є популярною людиною між іншими парафіянами. Всі його шанують і поважають.
     Іван: Я знаю про о. Пітку ще з того часу, коли він був молодим робітником у будівильному підприємстві «Трудбенік» з Білгороду, яке в Сремській Митровиці будувало одну фабрику. Він тоді напустив цю роботу і перейшов до Загребу на священичі науки.
     Знову стрінувся з ним, коли він прийшов бути парохом до Сремської Митровиці на місце о. Мирона Гірйоватого, який пішов десь далі. Я у той час не відвідував церкву дуже часто, але з часом почав йти все частіше. Отець Стефан мав одне поле землі і я йому орав це поле з моїм тракторчиком. Як час далі проходив, я все частіше відвідував церкву бо о. Стефан приманював нас на один особистий спосіб. Він умів з кожним з нас порозмовляти, пожартувати, порадити і ми все більше його полюблювали. Ми все більше співпрацювали коло відновлення церкви і церковного дому і всього іншого. Пізніше він завжди приходив до мене до моєго дому на іменини і всім було цікаво з ним і всі його полюбили, не тільки парафіяни, але всі хто його хоч трохи пізнавав.
     Софія: Я його так пригадую. Коли він вже прийшов на парафію, до нас приходив часто. З нами розмовляв по дружньому. Любив до нас приходити, любив жартувати. Ми з о. Стефаном їздили вУкраїну, до Львова. Була така пригода, що ми запізнилися по дорозі і ти люди, що нас чекали, щоб нас приймити на нічліг розійшлися, нас не дочекали. Отець Пітка як це бачив десь пішов і за короткий час повів нас до якогось інтернату, де нас прийняли і дали нам кімнати, щоб переспати ніч. Такий він був, легко знаходив рішення. Далі вже було в пор’ядку. Рано зберемося до церкви на рінішну Службу Божу і тоді йшли далі відвідувати монастирі. Покійний о. Воротняк водив нас по Україні, ми були в нашому соборі у Львові у церкві св. Юра, там була та друкарня, де працював о. Йосафат.
     Я пізніше брала участь у чишченні церкви, йшли так один день в тижні, а отець нас завжди частував горівки троха випєм, давав кексів, шоколаду, як приходили ті пакунки з поміччю, то він нам дасть по пляшці оливи чи щось інше. Після роботи зайдемо до хати а отець з нами порозмовляє, пожартує, почастує, нарозповідає.
     Отець Стефан знав дуже добре промовляти, проповідувати.
     Не можу тепер всього пригадатися, але було всього, багато були разом. А того дня як отець вмер, я зайшла до церковного подвір’я  а там вже було кілька чоловіків і я до них заговорила «Слава Богу». Вони показують бути тихо, питаю «Чому?». Кажуть «Отець умер». «Як, що?» питаю, не можу вірити. Всі стоять, мовчать, а я хочу бачити отця. Перше мене не пускали, кажуть «Там вбирають отця, там і о. Едо». Всетаки я увійшла, отець лежить на ліжку, вже його вбрали. Я не могла вірити, що отець вмер, доки його не бачила. Мені здається, що о. Пітка був для мене як рідний тато, мені так було жаль, я думаю, що ані за своїм рідним татом так не плакала. Це щось сильніше від людини, це почуття, цю любов, яку дожили з ним. Було такого, що я до нього йшла пожалітися, мала я і проблемів, багато чого я йому довірила а знав на все сказати, знайти відповідне слово, потішити, повернути в життя, повернути надію. Знав сказати, порадити, не знаю чи буде ще таких, яким він був.
     Коли ми їздили де небудь так його всюди гарно приймали, виходили перед нього, дочікували, він знав приступити до кожного, чи то був священик, чи якейсь пан, чи проста людина, кожному сказати гарно слово і тому всі його любили і шанували. Такий чоловік тільки такий може вродитися, це не може кожний. С ким він стрічався хоч один раз, вже його пам’ятали по добру і мудрости. Цікаво, що всі так відчували, всі його мали за рідного, а він і цілу громаду тримав в купі. Знаходив часу і хворих відвідувати у шпиталі. Я коли була в Канаді, всі питали «як ваш отець?», про нього знали всі українці в світі. Він де не був, всюди залишав позитивний слід, його пам’ятали.
     Один раз споминав, що ми маємо церкву і у Білгороді, йшла якась мова про це, сказав, що її мусіло б відремонтувати, щоб і там люди мали свою церкву. Я про це більше не знаю. ( Було мови, що о. Пітка купив в Білгороді один покинутий француський монастир і мріяв його відновити і започаткувати грекокатолицьку парафію. Було чути пізніше, що цей монастир пізніше продав владика кир Славомір Мікловш, але це не потверджено. Прим. автора.) Він багато разів споминав і церкву у Інджії і журився про молодого пароха о. Петра Дудку і навіть споминав, що він міг би бути парохом в Білгороді.
     Наша парафія тримається добре, як її залишив о. Пітка, але чи знайдеться ще такого священика не знаю, дай Боже.






Діяльність о. Стефана Пітки і писані тексти у газетах і часописах ще за життя




О. Стефан Пітка з молодших літ


***

Християнський калєндар 1979 р. – Вікаріят Воєводини, Криживська Епархія, Руський Керестур

Нові Вікаріяти Криживського Єпископату

     Для полекшання керуванням Крижевським Єпископатом, яке теріторією найбільше у нашій країні з різноманітністю мов і національностей та своєрідністю окремих частин, керування Епархією поділене по теріторіяльних принципах.
     (..........)
     За Боснійського – Славонського Вікаря іменований Всеч. О. Стефан Пітка, Єпескопський Вікаріят у Сремській Митровиці.
     (..........)
                                                           Дня 11 травня 1978. року
                                                           Преосв. Надвладика
                                                           Др. Гавриїл Букатко


Отець Стефан Пітка з часів, коли був іменований на Боснійсько - Славонського Вікаря.








Памфлет грекокатолицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, в грудні 1988 року.

о. Стефан Пітка
(переклав Петро Ляхович)
Дорогі віруючі, дорогі сестри і брати!

     Цей цілий рік був в знаку нашого християнства, в знаку відзначення 1000 літ від тої славної події 988 року в місті Київ, теперішній столиці УССР. Того року великий князь Володимир прийняв, тобто виголосив християнство офіційною релігією цілої своєї держави. Тодішня держава князя Володимира займала і об’єднувала всі території, де жили східні славяни, Русь-Україна.
     В цілому світі, де живуть наші співнародники, протягом десятка років робилися підготовки для святкування тисячліття нашого християнства. Історики студіозно вишукували всі обставини і причини прийняття християнства і розвиток християнськох культури протягом 100 літ. Художники намагаються історичними творами отілотворити цей ювілейний рік. Створилися великі хори, які виконують твори, старих і нових композіторів, призентують світові нашу музичну культуру і свідоцтво нашого християнства.
     В багато славних церков-катедраль були правлені наші богослужіння за наших і інших вірних, з присутністю високих церковних і державних достойників. В багато столиць Європи, Америки, Канади, Східної Америки і Австралії, в країнах, де християнство вживає всі свободи.
     Центральна урочистість для цілого світу відбулася у вічному місті – Римі з учашцю святішого оця папи Івана-Павла ІІ. Святіший отець присвятив нам два цілих днів. В ті дні виголосив більш проповідей і промов. Більш світських телестанцій транслювали цілу програму ювілейної урочистості в Римі. Зроблені і відео-фільми. Святіший отець випустив спеціяльний лист-посланство намінене нашому народу із заголовком: «ВЕЛИКИЙ ДАР ХРИЩЕННЯ».
     У нашім, Крижевачкім єпископатв, також приготовлялися до святкування. Зроблено багато добрих заходів. Відбулися святкування в цілій нашій країні, в парафіях, деканатах, регіонах і централне в Крижевцях. Це святкування провадив наш Приосвячений кардинал кир Мирослав Іван Любачівський із сослуженням митрополитів, єпископів, архимандретів, монашкого і світовного клеру, гостей зі світу і країни. Римокатолицькі біскупи, священики, монахи і манахині очолені хорватським кардиналом Фроньою Кухарічим, надбіскупом Загребським, В Кріжевцях були і придставники державного уряду, державні, республіканські, крайові і општинські.

     СРЕМСЬКА МИТРОВИЦА

     В нашій парафії ми приготовлялися для цього заходу, молитвою і ділом. Ми дали свідоцтво свого християнства, хтось більше, хтось менше. Можливо, ми могли і більше і краще, іще нам потрібно виростати в освідомленні евангелських післань. Впізнати ролю і післання церкви і наше місце в їй. Наша церква, наша гідність і честь.
    Кілька останніх років ми присвятили увагу на відновлення і покращення дому господнього. Цілком впорядкований завні і в середині, поправлені дахи, поставлений хрест на бані, відновлено бляхи, відновлено електричні проводи, фасади відновлені, поправлені підлоги, стеля у дзвіниці і на кінці ціла церква омальова. Придбаний новий дзвін, а також церква прикрашена новими картинами. Добрі парафіяни постаралися, щоб придбалися нові ризи, простирала і ітісони.
     Цього року ми мали і місії, св. Хрищення, більш ніж раніших років.
     В честь і славу св. Володимира і в знаці ювілею 1000 літ нашого хритиянства, ми старалися, працювали, молилися і жертвували, хтось менше, хтось більше.Тим, які вже відчули ций обов’язок і брали участь в цих заходах – подяка, а тих, які ще не брали участь, напоминаємо: покажіть, що любити свою церкву і що відчуваєте її потреби, Дякую всім! 



***




«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Юрій Латяк

Урочисто, серйозно, з охотою до роботи

П’яті чергові Річні збори Товариства української мови, літератури і культури Воєводини

     У пам’яті понад 180 членів, представників філій та гостей Товариства української мови, літератури і культури Воєводини золотими літерами записані залишаться П’яті чергові річні збори, які відбулися 4-го квітня 1997-го року в великому залі Скупштини Автономного Краю Воєводини в Новому Саді. Була це не проста чергова річна нарада, а й виявлення великої охоти до збереження національної свідомості українців на просторах Союзної Республіки Югославії, зокрема у Воєводині, відображення національної самобутності українського народу, виявлення великого довір’я до діяльності людей які керують Товариством. Було це виявлення великої подяки органам влади за матеріяльну допомогу та моральне сприяння діяльності керівництва на національному відродженні українців на цих просторах, зокрема на плані освіти, культури та видавничої діяльності.
     (..........)
     Збори відкрив пан Євген Кулеба, голова Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, який ними і керував разом із панами: Борисом Небесним, Іваном Терлюком, о. Стефаном Піткою та Любомиром Пєкним, членами Президії. Відкривши Збори, пан Кулеба насамперед привітав всіх репрезентантів українців з наших осередків, а потім, з окремим задоволенням,  привітав і високих гостей, а саме: пана доктора Вадима Примаченка, надзвичайного уповноваженого посла Української Республіки в Союзній Республіці Югославії, потім пана Яна Шімака, Крайового секретаря по інформуванню, пана Слободана Стоядиновича, заступника Крайового секретаря з питань здійснування прав національних меншин, правління та розпорядження Воєводини, пана маґістраСредоя Лаліча, голову Сербсько-українського товариства Нового Саду, пана маґістра Луку Хайдуковича, члена Президії Сербсько-українського товариства Нового Саду, пана Маркіяна Лубківського, аташе з питань культури та інформування Посольства України в Білгороді, та делегацію асоціяції «Світ культури» з Республіки Сербської, на чолі з о. Петром Овадом. (..........)
    

***
     

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

О. Стефан Пітка

Хочеш мати – мусиш працювати

Окрему увагу присутніх привернула промова пана о. Стефана Пітки, який натхнено говорив про питання збереження національної ідентичності, про важливість писаного слова, плекання національних традицій і рідної мови.

     «Шановні приятелі, дорогі гості – привіт усім, окремо служителям народові! Найвартніша служба, це є служба своєму народові. Я радо зустрічаюся з тими, які думають, а ще радше з тими, які роблять, працюють над тим, щоб нарід зберіг свою ідентичність, Окремо наш народ на цих просторах, якого спіткали окремо прикрі обставини. Я тішуся, радію, що остаточно знайшлися сили між нашими людьми, які у змінених обставинах взялися до праці, а це значить: дати друковано слово, українське слово. Книжка є приятель, яка завжди чекає в домі, в хаті на столі і завжди готова допомогти. І це тішить нас дуже, бо книжок у нас мало хто має, але «Українське слово» повино бути – я так виголосив людям і просив: Візьміть! Хай буде у вашому домі. Хтось колись прочитає, і самі колись звернете  і будете раді, що ви там знайдете слово, живе слово про наших дідів-прадідів, і про нас, і воно у нас викликає щире почуття.
     Праця на зберіганні ідентичності є надзвичайно широка і тяжка. І скільки вона цікава, стільки і невдячна, бо завжди знаходяться люди, які кажуть: нащо нам цього? Тепер змінилися обставини і ми можемо працювати для добра власного народу, а водночас і для народу з котрим жиємо. Бо доторкання і переплітання двох культур міжсобно збагачуються. Я часто пробував, не знаю скільки мені це вдалося переконати людей, що українець, який відрікається своєї мови, він робить шкоду і собі і сусідові свойому, якому він повенин внести частину того, що сам має, відкрити йому можливість ознайомлення з іншим народом. Він не може ознайомити свого сусіда або приятеля, а найгірше ні своїх дітей або онуків із своєю культурою, красою пісні і традиції, історією свого народу і таким способом він робить шкоду і собі і іншим, бо не передає іншим те, що йому Богом дане, щоб поділив з іншими і тоді він знає чуже, а не знає свойого.
     Ідентичність, або краще сказати національність, це сума вартощів, які один народ набув протягом віків не лише як сама етнічна маса, але разом із цим у постійних контактах з іншими народами. І тому в умовах сучасного комунікування кожний національний скарб із своєю красою все більш стає загальнолюдським майном і багатством. І кожний народ має своє обличчя, свої кольори і звуки, і весь світ таким способом стає багатим і красивим. І кожне зникання означає якусь втрату.
     Чи варто зберігати свою ідентичність? Я відповідаю: так. Бо коли б Бог хотів мати один народ, він це міг зробити і тоді б царила одноманітність мови або пісні, мистецтва або виробництва. Скільки народів протягом історії зникло з лиця землі, але вони свої скарби залишали як спадщину іншим народам, як свої набутки і ці скарби не пропали.
     Можливо, що хтось скаже: шкода робити, бо ми свідками швидкої асимілації. Правда асімілація присутня? Але чому? Тому, що люди йдуть часто лінією меншого опору, дбають тільки про хліб, одежу і хату. А багато більше бідніють, коли втрачають свої духовні і національні скарби, які творилися і розвивалися століттями. Саме тому треба дбати не лише про посвякденні потреби, але і про тривалі багатства, які ми успадкували від своїх батьків і повинні передати своїм нащадкам. Лише тоді нас будуть цінувати й інші народи, наші сусіди, а головне – наші діти і онуки, бо ми їм залишаємо багатство, яке не можна купити. Тому якщо хочемо щось мати, мати своє власне, мусимо взятися до праці. А це значить, що кожна мама, кожний батько, мусить подбати, щоб дітям передати той скарб, який дістали від своїх батьків. І для цього потрібно вкласти великий труд, окремо коли маємо таку розсіяність і малочисельність. Є прикладів, коли люди забули мову і тепер беруться вчити її і приємно слухати, що вони стали свідомі того, що не дозволяють собі втратити те, що колись навчили від своїх батьків. Значить, і в пізних літах людина може якщо хоче. Але потрібно в людині підпалити той вогник почуття до свого, треба охоти і праці. І тому треба переконувати кожну маму, кожну людину, щоб вони навчали своїх дітей рідного слова, поволі, наполегливо і тішитися з ним із кожним навчиним словом, піснею, вишивкою, звичаєм, молитвою.
     Якщо ми подбаємо про себе, про свою національну ідентичність, якщо з нею ознайомимо й інші народи, окремо з нашою історією, і тоді їх покортить поїхати побачити звідки наші предки, а це значить і звідки і їхні пра-предки і тоді вони стануть перед питанням: чому і ми і вони приблукали сюди. І тоді станемо ще ближчими і будемо краще розуміти одні одних. І тоді й вони зустрінуться з питанням:  чому вони сюди приблукали, які вітри їх сюди занесли. І тоді вони дізнаються що діялось протягом віків, і про нашу славну і сумну історію і зрозуміємо, що є багато того що нас наближує, а в чому різнимося. І не будемо ми вічно бездомні, не будемо народом, якому пришивають те або інше слово, перекривляють історію, хочуть нам налатати те, чого ми ледве позбулися. І якщо ми ясно покажемо всім, що ми українці, покажемо красу своєї мови, культури, традиції, високих моральних цінностей, тоді і нас будуть шанувати і тоді ми будемо рівновартісні з іншими народами. А для цього потрібно, щоб ми почували себе своїми, рівноправними якраз через зберігання і плекання своєї національної ідентичності. І тому мій заклик – хочемо мати – мусимо працювати!
     Хочу ще сказати, що в нашому осередку, в Сремській Митровиці, ми мали досить успіху і нас почали шанувати, нам допомагали і визнавали. Але настав нещасний час, війна спричинила різні зворушення і привела до того, що молоді люди, які найбільше працювали, розсіялися всюди, інші затихли перед безглуздям різних ворожнич і ми тепер не можемо зібрати всіх тих, які ще могли порацювати і тому закликаю, щоб всі осередки діяли разом і міжсобно допомагали одні одним, щоб ми разом відродились і збудились. Ми не маємо ні де зійтися, але здається, що не маємо відваги навіть почати серйозно працювати і знову зайняти те місце, яке колись ми мали в своєму осередку. Я думаю, що це можливо лише коли збудяться люди у всіх осередках, коли згуртуємося, коли почнемо навідувати одні одних, міжсобно помагатись і працювати. Найлегше, але і найгірше – підняти руки від всього. Цього не сміємо дозволити. Не хочу казати – сподіймося що буде краще, але хочу сказати – зробім, щоб нам було краще!

***









«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Борис Небесний

Делегація Товариства в Україні

Стежками предків – шукаємо свої корені

     Протягом цього року схвалено ініціативи щодо нових активностей, визначених на Річних зборах Товариства, а завдяки значному зміцненні та пожвавленні діяльності Товариства, передусім збільшенні членства, висловлено потребу нав’язування нових і ширших безпосередніх контактів з тих просторів України, звідки 100 років тому наші предки покинули рідні землі.
      На підставі цих пропозицій Президія Товариства запропонувала, щоб делегація Товариства у складі: о. Стефан Пітка, голова, Борис Небесний, Петро Ляхович та Іван Сікора, члени делегіції , навідали Україну. З делегацією подорожувала і Марія Багрій, журналіст редакції  «Українські обрії» Радіо Нового Саду, Основне завдання делегації було нав’язування безпосередніх контактів з представниками держадміністрацій та інших організацій та закладів, задля покращання активності Товариства. Відвідини організовані у співробітництві з Тернопільською держадміністрацією та Посольством України в Білгороді.
     Делегація в часі від 29 червня до 3 липня 1997 року навідала Тернопіль, Бучач, Теребовлю і Львів. (..........)
     (..........)
***


















«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 4. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

О. Стефан Пітка

Духовне єднання українських церков

Становище української громади в Югославії, яке презентував о. Стефан Пітка на Всесвітному форумі в Києві 1997 року, делегат Товариства української мови, літератури та культури Воєводини.

     Найвища служба – це служба своєму народові. Вважаючи, що людина є Боже сотворіння, до того розумне і вольне, обдароване боженствинними прикметами: розумом, волею і свободою вибору, а рівно ж і відповідальністю – кожний з нас несе частину відповідальності за нещасття усіх, зокрима нещасття, котре настало в наш час, в котрім учасниками є ми. Церква є народ Божий. І як це можливо, що той народ так ділиться між собою, ворогує, поборює один одного, завдає кривди, болю, а часто є й спроби знищити один одного в ім’я того ж Бога.
     Тема: «Духовне єднання українських церков» є дуже цікавою й актуальною. Якщо духовність одного народу означає ідентичність, це значить; втративши духовну ідентичність ми віддалюємось один від одного, втрачаємо однодумність, почуття близькості, приналежності й спорідненості.
       Ідентичність або національність – це сума всіх цих прикмет й характеристик однієї якоїсь більшої групи людей, історичних, географічних, релігійних, духовних, моральних, емоційних, культурних, економічних... Іншими словами, національна церква – це обличчя Христової церкви одного народу, котрий біологічно споріднений (кров), має спільні переживання (історія), територія (географічне положення), віру, економіку, культуру, філософію життя, мораль... Національність і національна церква – це продукт безліч елементів, фізичних і духовних, які збігом часу безпомилково характеризують переважну більшість людей а одночасно, тим самим відрізняють їх від інших груп людей.
     Чи варта вкладати зусилля для зберігання ідентичності? Відповідь: Так! Коли б Господь Бог хотів мати один народ, він це міг зробити сам. Іншими словами: все що є – воно від Бога. Насувається питання: чому люди асімілюються? Відповідь: Тому, що люди не досконалними і часто, навіть коли це їм шкодить, Йдуть лінією меншого опору. Вони просто забувають, що різноманітність, це не тільки натура, але й сила і краса.
     Спробуйте собі уявити світ в якому росла б тільки одна порода квітів, дерев, трав, або якщо б жили тільки одні птиці чи комахи або риби у воді. Також якби люди булі подібні, як краплі води, коли б усі говорили однією мовою, одягалися однаково, думали те саме...
     Нема сумніву, що, коли національності втрачають свої національні прикмети і характеристики,, а зокремо свою мову і культуру, людство – людсьа культура в загальному зазнає великі шкоди, а народ, що допускається втрати національних прикмет сам передчасно умирає, а іншим народам приносить зубожіння. Тільки збереженням ідентичності, з усіма дарами що нам Господь дав і набутими талантами можна ввійти у вічність. Народ і церква, які зуміють духовні, моральні, фізичні та матеріяльні капітали вбудувати в спільній всесвітний капітал, буде з повним правом носієм всесвітніх благ.
     Що потрібно для збереження свого ХРИСТИЯНСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО обличчя?  Потрібно багато речей, але зокрима потрібно:
          - рішення зберегтися,
          - знання основних елементів національних цінностей,
          - потрібно свої національні цінності любити, плекати і практикувати,
          - треба мати філософічні принципи яких наша відмінність могла б триматися,
          - потрібний ідеал, в ім’я котрого хочеться зберегти нашу ідентичність, а яким є: ВІЛЬНА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА І ОДНА СВЯТА СОБОРНА ЦЕРКВА в котрій будемо поважати один одного з любов’ю і пошаною.
     Хто брата не любить, ненавидить, його жертви Господиві немилі. З братом помирися і тоді приноси жертву твою! Народи, які підходять повище згаданим вимогам, живуть, розвиваються і поважаються іншими народами.
     Зупинімся на згаданих вимогах: Якщо людина не вирішить бути українцем – христіянином – то жодні закони, ані уряди, ані Церква, ані організації, ані жодна допомога нічого не зроблять. Іншими словами: коли людина сама не дбатиме про своє обличчя – тоді ніхто не зарадить.
     Не менше важливою є людська свідомість, знання основних елементів своєї національної приналежності. Людина любить тільки те, що знає, що розуміє, в чому добре розуміється. Вже згадано, що національну приналежність творить кров, історія, територія, спільні інтереси, релігія, наука, філософія життя, культура тощо. І хто їх не знає легко стає жертвою чужих вплевів і залишає свої традиції. Проте, самого знання і постанов зберігати своє національне обличчя теж замало. Щоб зберигти свою ідентичність – потрібно її завжди і всюди практикувати. Так, як віра без діл мертва, так національна ідентичність вмирає, якщо її не вживається в щодинному житті. І в цьому ми найбільше провиняємося перед Господом і перед собою. Як інакше пояснити таку жахливу кількість мішаних супружеств, такий масовий відхід від наших традиційних церков, організацій та інституцій? Чому перестаємо в сім’ях говорити рідною мовою, не працюємо у своїх інституціях й організаціях, не шануємо своєї науки, мистецтва, традиції?  Щоб бути українцем, треба певні речі знати, мати і робити. Чи у вашій хаті є: український молитовник, катихізм, біблія, Шевченків «Кобзар», історія України, історія українського мистецтва, історія української церкви,  чи є українська ікона, хрест, співанник, вишивка, писанка, кераміка, українська плитівка...?
     Наступна вимого має філософічну основу, на увазі християнська етіка, мораль та демократія, по яких українці відомі вже понад тисячу років і на яких можна будувати і розвивати справжнє національне Я.
     Потребу за ідеалом можна уявлювати у вільній християнській демократичній Україні з її святою соборною апостольською церквою сятого Володимира і Ольги, Антонія і Теодосія та тисячі наших святих, що перед пристолом Всевишнього заступаються за нас для того, щоб ми сповнились християнською любов’ю, самопошаною й самопосвятою. Полюбім один одного, щоб стали однодумцями у справах нашого спільного добра. Без ідеалу, без живого зв’язку зі своїм народом, жодна ідентичність в діаспорі довший час не вдержиться. Мусить, однак, кожна ідентичність в усьому виходити з грунту на якому живе і її, в першу чергу, потрібно подбати про своє збереження. Тоді, коли забезпечить своє існування може помагати народові з якого походить. Кожний чесний, акуратний, працьовитий і ощадний українець є носієм провидіння національного єства.
     У нас, в країні з якої походимо, відбулися дуже великі зміни. Поселившися до Боснії, українці принесли з собою лагідну натуру і християнське виховання, стали позитивним елементом у країні нового поселення, котрого всі респектували – стали носіями і послами України в найкращому значенні цього слова. Між двома світовоми війнами в Югославії було 34 українських парафії а число віруючих зменшено вдвічі. Залишилось те, що залишилось. Збільшити наше число не вдасться а за своє місце серед народів з якими живемо мусимо боротися. Даром ніхто нічого не одержує, тільки хіба матірню любов. За право, пошану, честь треба виборотися. Але визнаємо, що найкращим показником культури й цивілізації більшостей є те як вона трактує меншості, а меншість, з бажанням відстояти, мусить бути приготовленою більше вірити, більше любити, більше знати, більше робити і більше жертвувати. Саме тому наші церкви повинні народ навчати.
Нас визнають по любові!

***


«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Іван Терлюк

Ювілей отця Стефана Пітки

Урочистість у грекокатолицькій парафії в Сремській Митровиці

     11 жовтня 1998 року наші парафіяни в Сремській Митровиці влаштували урочистість свойому довголітньому парохові о. Стефанові, який вже 25 років  на цій парафії. На урочистість були запрошені і числині гості з інших наших місцевостей та конфесій.
     Святкування почалася Молебнем до Присвятої Діви Марії, а кінчилося спільною вечерою, на якій від імені парафіян пан Петро Ляхович висловив вдячність о.Стефанові за невтомну працю, котрий, розділяючи навіть і посвякдені клопоти своїх парафіян, завжди на допомозі кожному. Від імені парафіян він вручив о.Стефанові різьблений портрет ювіляра, пані Любка нові ризи, пан Средоє Лалич, голова Сербсько-українського товариства з Нового Саду мініятюрну картину київських Золотих воріт.
     Окремо зворушливо говорила мати о. Пітки, пані Софія, яка пригадала про його нелегку життєву дорогу, будування парафіяльної церкви в Інджії, клопотання батьками і рідними, як і всіма які до нього зверталися.
     Пан Борис Небесний, як свойому ровеснику, поргатулював о. Стефанові ювілей, пригадуючи нелегкі шкільні роки в часі післявоєнних нестач.
     Пан Іван Терлюк, вітаючи ювілара від імені Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, визначив його невтомністю праці як на духовній, так і на національній ниві, чим можуть тішитися наші люди в цій парафії.
     Під час цієї урочистої зустрічі діти заспівали кілька духовних пісень, які для цієї нагоди приготував Петро Ляхович. Заспівали йому і члени хору, вручаючи квіти парохові та його мамі. На урочистості був присутній і о.Адам Гнятюк, парох з Інджії.
     Висловлюючи щиру подяку всім присутнім, о.Стефан пообіцяв, що й далі буде продовжувати своє служіння Богові і людям, скільки вистачить сили та здоров’я, а окремо подякував мамі, яка завжди з ним поділяла усі його радощі та прикрощі.
     На закінченні усі ювіляра вітали співом «Многая літа».

***

Петро Ляхович

Промови гостей на ювілеї о. Стефана Пітки

     Петро Ляхович:  Шановні парафіяни, шановні гості, дорогий наш отче Стефане! Ви напивно знаєте чому ми тут зійшлися. Маємо честь відзначити на один святочний і забавний спосіб значний ювілей а саме 25 років від коли ми, парафіяни церкви Вознесення Господнього маємо за пароха о. Стефана Пітку. Це не короткий час а в тому часі ми разом з ним пережили багато ріжних турбот: найбільше було праці на збереженні та підношенні духовної свідомості на цій парафії. Навіть самі не знаємо скільки дітей охрещено, скільки дітей пройшло через школу віронауки, скільки дітей приготовано приступити до першого святого Причастія. Багато з нас було повінчано в церкві Вознесення Господнього під благословінням нашого духовного пастиря о. Стефана. Ми всі можемо бути щасливими, що за духовного пастиря маємо о. Стефана Пітку. Від нього завжди можемо почути слово поради коли ми самі не знаємо що і як робити, слово потіхи коли нам тяжко, вияв радості коли ми самі радісні.
     Під час минулих 25 років ми почули безліч проповідей. Кожна була нам зрозуміла, часто користався прикладами з сучасного життя, з котрих ми могли витягнути поуку для нас. Коли було потрібно нас насварити і того було і ніколи без основи. І нас тримав в купі і церкві не дав пропадати. Від коли о. Стефан з нами багато того зроблено: помальована церква, придбані крісла, ітисони, рефлектори, поставлений новий дзвін, цілий дах відновлений і так далі, і так далі...
     Чимало зусиль він вложив у збереженні національної свідомості. Давнього 1979 року з його поміччю у Сремській Митровиці зачинає діяти фольклорний ансамбль «Коломийка», разом з нами змагався піднести мистецький рівень того ансамблю а і тепер журиться чи цей ансамбль продовжить діяльність. Отець Стефан бере активність  у праці Товариства української мови, літератури і культури Воєводини. Він є одним із перших членів цього товариства і його слово там слухається з великою пошаною.
    Він є любитель гарного співу, і народнього і церковного і з його змаганням  утворено церковний хор і далі бажає, щоб спів того хору був ще кращим і кращим. Думаю, що тепер і сам о. Стефан щасливий, що ми зібралися  в такому числі, щоб разом із ним відзачити цей його ювілей. Тому дорогий наш отче Стефане, бажаємо Вам приємного вечора.

     Софія Пітка – мама о. Стефана: Дорогі гості, дуже вам дякую. Моє серце повне любові як до мого сина так до вас всіх і дуже мені мило, що я так дожила. Тово мені вже другий раз, як хор співав отцеві Стефанові, як ви його проваджали, сльоза сльозу здоганяла, я плакала, всі плакали. Цілували го професори і гладили по голові і казали: « Отче Стефане, ми вас не пустимо, ви не йдете від нас!» Але о. Стефан зробив таку волю, що прийшов шукати свій нарід. Всюди, в Земун, де був, по Босні, Београді, всюда шукав. Таяк курка, що не видить, за зерном. Позбирав перший. Зробив кузню, де «за време задруги» кували. Він переробив ту кузню у дом омладіні, щоб омладіна мала де сходитися, гуляти, де пріредби робити.
     Я ще з його песка не чула ніколи, не образив нікого, ні сусіди, ні мами, ні тата. Дай Боже, щоби всі так дочекали таяк я. І теперка не забуває ні за родину, за сиротів і за бідні діти. І всіх нас пригортає до себе а посібно маму. Все про маму пам’ятає.
     Як прийшов до Земуну то і нинька-день споминають, катихизма його була. Плачуть і тепер люди за ним. Погубилися, поросходилися а друге, лишив нам о.Адама, такого милого священика, доброго. Збудував нам церкву у Інджії. Ми були дуже бідні, сироти. А ми маємо свій дім, свою церкву, до якої люди сходяться і ми співаємо «Маріє, мати Божа, не лишей нас» і так нас Бог слухає і так нам допомагає.
     А посібно, будьте всі, любіть один другого так як Господь Бог сказав «Люби ближнього свого як себе самого» то вам всюди буде добре.
     Дорогі гості, дуже вам дякую!
  
     Борис Небесний: Цими днями наповнилося повних 50 років, це було 1948 року, від коли перший раз стрінулися Стефан Пітка і я. Розкажу тільки один випадок. Це був інтернат, після війни, 450 або 500 дітей, більшість повоєнні сироти, бідні, мудрі підкозарські діти, (Козара – гора у Боснії), кітрі зібрані там, щоб були гудовані і щоб училися. Це були роки великого голоду. З того оповідання розкажу один короткий епізод. Ми там між собою бавилися гри «граби» (відбирання». Ті які домовилися грати тої гри, могли взяти кусик їжі, якщо ті другі її не тримають добре. Я тоді мав 11 років а ті, що мене прийняли до гри, мали 17-18 років, бо такого молодого хлопця було легко обдурити. На одному обіді взяли від мене «прою» (хліб від курузяної муки), я залишився голодним. За вечерою я дістав окрайок хліба, щастя над щастями – підніс я той хліб. Але ззаду зловили його і забрали. Я, нещасний, росплакався, не обідав, не вечеряв. Приходить Стефан і дарує мені кусик хліба. Я той голод давно забув, але той кусик хліба не забув і після 50 років.
     І ще одну розповідь з нашого життя. Ми знову розійшлися, він пішов на один бік, робив, навчався, я пішов на другий бік. Він мав щастя – мав батька, я нещастя – не мав батька. Ми знову стрінулися після 20 рокув у Інджії.
      Розкажу вам випадок, який трапився кілька років тому у Україні. Які долі наші українські? Приблизно 100 років тому три брати Пітки розійшлися на три боки: один до Америки, другий до Боснії а третій залишився на батьківщині, в Галичині. Одні за других не знали майже 90 років, зовсім розгубилися. Мій товариш Стефан, бувши у Америці, дізнався, що у Україні ще є його корені. І був я свідком такого випадку. У той час нашого перебування на Україні, робили ми щось для Товариства. Він постійно споминав Козову, мусимо там піти через будь-яку ціну. Це трохи на боці, трохи дальше. Всетаки ми там пішли. То прекрасні терени, пасовиська, хвилясті, лагідно, приємно. Села скромні, біднинькі. І здибали ми Козову, знайшли одну скрому хатину у якій він шукає свою сестру. І їй маже 60 літ. Була гарна погода. Стали двоє людей одне проти другого, придивляються і неймовірно подібні одне на друге. Я стою з боку і дивлюся, подібні, ніс, обличя, вигляд. Вона підвязана запаскою. Дивляться і каже: Я Стефан Пітка, а вона каже: Я Оксана Пітка. Вони так сильно обійнялися, поцілувалися, а і нам, котрі були присутніми, не було байдуже. Після сто і більше років стрінулися брат і сестра по стрийкові.
     Дякую вам на увазі!

     Іван Терлюк: Мені сьогодні припала честь читати апостола на цьому ювілеї о. Стефана, 25 років служіння на цій парафії, але я ніколи не забуду, що я мав честь читати апостлоа, коли його висвячували на св. Іллі, в церкві десь 50 мертів віддаленої від моєї рідної хати в селі Дабрак. Я ніколи не забуду і той день, на Іллі, коли після Служби Божої спустився такий дощ і що переповнена церковця від дихання людей попивнилася таким туманом, такою мрякою, що люди не бачили одні одних. Це було, мабуть, Боже проведіння для молодого рукоположника, о. Стефана, що його життєвий шлях буде важливий. І як я мав честь сьогодні читати в апостолі, що той, що щедро сіє буде мати і щедрі жнива. Так і життєвий шлях того орача о. Стефана, який заворав на того св. Іллі і до сьогодні і на майбутнє беде глибоко заворана і буде далі борозна водитися як на духовній так і на народній ниві.
     Я про о. Стефана можу сказати, що він з наших рідких священиків, який рівночасно тягне два плуги: духовний і національний, бо це нерозлучно. Від один з тих, які день починають з початку, коли він прийшов до Інджії, так сказати, почав з ливади і збудував церкву, яка йому своєрідний пам’ятник, пам’ятка як засновнику тої парафії.
     Тут 25 років, наша малочисельна громада у Митровиці є відчуває пошану, не через свою честь і працю, а через те, що за духовного пастиря мають одного організатора і супроводника ніціонального життя о. Стефана, якого дуже шанують і уряд і всі люди, які його пізнають. Тому його не тільки його парафіяни з Митровиці, але і у всіх наших парафіях у Воєводині, Славонії і Боснії.
     Я з оцем знаюся від маленька і пам’ятаю його як людину, яка знала приступити до людини і проникнути в душу і спробувати вирішити і найтяжчі проблеми.
    
     О. Стефан Пітка: Дорогі приятелі, дорогі парафіяни, бажаю привітати всіх вас а все-таки існує бажання іти по якомусь пор’ядку. Всім, цілій спільноті, всім тим, які мене терпилево подносили, які мене дочекали з більше чи менше любові, але все-таки дочекали, які мене не повернули від своєї хати, які мали бажання вислухати мене, всім дякую.
     Хочу подякувати так, щоб було зрозумілим, бо спільнота тромовна, є одна, друга і третя. Роздумуючи тепер, є одна стара пісня, в якій йдеться про доселення наших русинів з Карпат і вона починається: «Поволи овечки мої меже горами і долинами, бо я пастух старенький, не встигаю за вами!»  Є і друга група, яка так само має пісні, спосіб думання, висловлювання, і так само приходить і співає: «Вівці мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти як мене не стане?» Це знову ця журба, я як молодий священик післав 11 парубків, за яких думав, нехай вийде 10%, нехай вийдуть 5%, нехай вийде хоч один з тих одтнадцять, стати священиком.
     Потрібний народові такий священик, який себе примусить вислухати і вченого і невченого, який себе примусить прийняти і багатого і бідного, який матими терпеливості і любові розмовляти і з здоровим і з хворим, який буде тішитися, коли народжується життя, який буде тужити, коли гаситься життя. На жаль, мушу сказати, з тих одинадцять жодний не став священиком, Бог постарається, не буде без священика, але мені не свеодно. Я старіюся, знисилююся, бачу, не знаю хто буде. Час тажкий, Будуть потрібні ті, які вислухають людський біль, потішать і втихомирять, коли їм буде тяжко.
     Люди всі запрошені Богом бути щасливими і дари різноманітні, так і здібності розвиваються по ріжному, але всі однаково бажають бути щасливими, Маємо зараз інженерів, маємо лікарів, маємо правників, маємо професорів, але всі вони працюють на одному, на одному полі а священик є покликаний працювати зі всіма. Мусить хтось прийти, вложити нові сили, щоб ви його слухали і з ним співпрацювали.

***
    

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Петро Ляхович

Радість дітям – потіха батькам

     Як і до тепер, так і цього року Святий Миколай  відвідав Сремську Митровицу. З кожним роком ця подія проходить з великим захопленням, як у дітей так і в їх батьків. Готуючись до свята, отець Стефан Пітка, за допомогою батьків, записав 65 дітей, «щоб Святий Миколай знав кілько подарків принести». Щоб на кожний випадок деяку добру дитину не обминути, приготовано ще більше подарунків.
     (..........)
***



«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Василь Дацишин

Вечір української культури

Товариство української мови, літератури і культури Воєводини презентувало частину творчості українців цих просторів

     (..........)
     Недавно Культурно-просвітня спілка Воєводини розпочала з програмою спільно із національними організаціями влаштування вечорів культур національних меншин. (...........)
      Культурно-просвітня спілка Воєводини спільно із Товариством української мови, літератури і культури Воєводини, як своїм членом влаштували Вечір української культури. Вечір організовано у приміщенні Культурно-просвітньої спілки. (..........) Вечір складався з тиматичних блоків, у котрих стисло розказано про активності українців по питанні розбудження та розвитку національної свідомості. Василь Дацишин презентував видання бюлетню Першої літньої школи україністики, о. Стефан Пітка, голова Ради школи розказав про важливість збереження рідної мови та пояснив головні засади намагань зберегти у молодому поколінні почуття національної приналежності шляхом, за посередництвом літніх кампів знайомлення з мовою, історією та культурою власного народу. Іван Терлюк презентував етнографічне видання Михайла Ляховича під назвою «Народні пісні Українців Боснії, Хорватії та Воєводини», котре надруковано в Україні а підготовлено і опрацьовано тут. Євген Кулеба, головний редактор часопису «Українське слово» говорив про цей часопис, плани й теми з минулих та наступних номерів.
     (..........)

***

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Борис Небесний

Українці в Інджії

     У східній частині Срему, на старому царгородському шляху, який злучає Азію з Середньою Європою, на 40 км відстанні від Білгороду і 30 км від Нового Саду, розташоване місто Інджія. Зі сходу на захід місто розтинає старий значний шлях Сланкамен – Сремська Митровица. Так, ці два шляхи розділяють місто на чотири майже однакові частини. Залізниця, збудована ще 1882 року в напрямку Афіни-Білгород, розділяється саме в Інджії: один з напрямів веде до Будапешту та Середньої Європи, другий через Загреб та Любляну продовжує в Західню Європу. На схилах Фрушкої Гори, 120 метрів над рівнем моря, ледь хвилисто стеляться рільництва, садівництва й інших сільськогосподарських призначень.
     (..........)
     Далеко найнадійніші та найбільш компетентні дані про українців у Інджії зібрав невтомний о. Степан Пітка, без сумніву один з рідких духовних, культурний та громадських діяч з-поміж українців на цих просторах. За його ініціятивою в Інджії розгорнено активність щодо заснування парафії Української Греко-католицької церкви. При цьому зроблено опитування парафіян та зібрано дані, які зараз дуже цінні щодо українців у Інджії. Ініціативний провід, зібравшись на роздоріжжі вулиць Максима Горького та Гроблянської, у складі Стефан Цацко, Михайло Матвишин, Петро Лаврик, Іван Боднар, Володимир Берелюк та Михайло Кавалко навідали й пописали 115 українських родин з 517 членами, тобто парафіянами. З причини негативного ставлення властей до Церкви і свободи віроісповідань, тобто страху від наслідків, пивне число людей не бажало вписатися, тобто навіть національно декляруватись, та можна констатувати, що і ці дані далеко не точні. За оцінкою ініціативного проводу записано приблизно 80 процинтів від усього числа українців. Треба визначити, що при опитуванні (анкетуванні) зібрано і важливі інформації про сімейно-подружний та матеріяльний стан, тобто про попереднє місце прживання.
     (..........)
     Двадцять років після переселення, беручи до уваги, що майже всі вони починали від нічого, працюючи на державних або чужих полях, відновлених підприємствах, можна констатувати, що українці в Інджії добре загосподарювали. Чесні і надійні робітники, ще кращі майстри, винятково дбайливі й ощадні, але і раді дружити з усіма, вони швидко завоювали добре довір’я інших мешканців. Практикуючи успадковане почуття потреби взаємодопомоги ще з боснійстких умов і осередків, вони швидко побудували свої домівки, молодші нові сім’ї. Патріархальне виховання, прив’язаність до своєї Греко-католицької церкви, вони посилали дітей у школи, а діти переважно були між кращими учнями. Завдяки організаційним здібностям та наполегливості о. Стефана Пітки, вже 1965 року українці заснували свою парафію, а два роки пізніше збудували і гарну церковцю в головній вулиці міста. Правда, начання рідної мови для українських дітей тривало закоротко щоб дало більш бажані результати, та це, разом з неможливістю організувати своє товариство, як вид культурної активності, стало причиною загрози збереження національної самобутності. Майже одинока можливість гуртування була парафіяльна церква, а залижно від можливостей та знахідливості священика, проходило і їхнє культурне життя, окремо молоді, яка регулярно  брала участь на молодіжних зустрічах, пробуючи і в своєму осередку організувати яку-небудь активність.
     (..........)

***


 «Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Шкільна рада

Перша Літня школа україністики «Просвіта»

     В Автономному Краю Воєводина, у республиці Сербія, в Югославії живе коло 8 тисяч українців розпорошених на великому просторі. Більш скупчено українці живуть у Кулі, Вербасі, Сремській Митровиці, Інджії та Новому Саді та їх околицях. Після багаторічного застою в плані розвитку та плеканні національної самобутності, в 1988 року виникли можливості українцям, на організований спосіб більше подбати про своє відродження. Вже в 1989 році засновано Товариство української мови, літератури і культури Воєводини та його філії по всіх осередках з більшим числом українського населення.
     (..........)
     Для підготовки діяльності цієї школи, Товариством формована Шкільна рада першої школи україністики «Просвіта». До складу Шкільної ради увійшло 14 чоловік: о. Стефан Пітка, Борис Небесний, Іван Терлюк, Євген Кулеба, Степан Сем’янів, Олена Диба Сем’янів, Віктор Зубко, Ірина Зубко, Любомир П’єкний, Петро Ардан, Василь Дацишин, Стефка Тамінджія, Петро Закамарок та Петро Ляхович. Головою Шкільної ради обрано о. Стефана Пітку, виховатилями та фаховими керівниками обрано Степана Сем’яніва та Олену Диба Сем’янів, скарбником Стефку Тамінджія, а за директора школи Євгена Кулебу. Фаховим викладачем української мови і літератури, за посереднецтвом Посольства України в СР Югославії, запрошено Ірину Пивовар – педагога та філолога з Львова.
     (..........)
     Окрема увага, за програмою вивчання на Літній школі україністики була присвячена релігійним темем. Уроки проводили отець Стефан Пітка та Сестри Служебниці. Велике зацікавлення учнів побуджували теми про основи християнської релігії, християнський мораль, про життя і місійні писання та літературу, творчість яка виникла під впливом релігійних тем.
     (..........)
***


«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Василь Дацишин

Пошана до співвітчизників

     21 жовтня, в день визволення міста Сомбор і околиці, де 54 роки тому, югославська спільно з Червоною армією, після, за героїчністю відомої Батинської битви розгромили ворога – в цей день вшановано па’ять загиблим югославської армії, солдатів ІІІ-ого українського фронту. По-перший раз, організовано українська громада Воєводини вшанувала пам’ять загиблим братам.
     (..........)
     За попередньою домовленістю, делегація Товариства української мови, літератури і культури Воєводини у складі Іван Терлюк, Віктор Зубко, о. Стефан Пітка та Борис Небесний розмовляли з керівництвом Союзу воїнів народно-визвольної війни за допомогою Драгана Владисавлєвича, голови Товариства сербсько-української дружби з Сомбору, організації, котра підготувала комплексну програму перебування того дня.
     (..........)
     За нашим українським християнським звичаєм відправлено панахиду. Правили її о. Стефан Пітка з Сремської Митровиці, о. Роман Мизь з Нового Саду та о. Ярослав Вовк з Вербасу.
     (..........)

***


«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік V, число 8. 2000 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Третя Літня Школа україністики «Просвіта» в Бачкому Петровці
Результати понад очікувань

     Третя Літня школа україністики «Просвіта», яка відбулася у Бачкому Петровці з 2 по 16 липня цього року успішно закінчилась. Цю новостворену систему засвоювання знань та набувань робочого зацікавлення, за допомогою викладачів і вихователів, з правом та гордістю можна назвати школою. Це передусім тому, що праця в своєрідній показовій школі проходила за Планом і програмою, засвоєною Шкільною радою, а презентована відповідним органам АК Воєводини, Р. Сербії та України.
     (..........)
     Цьогорічна навчальна зустріч почалася в суботу 2 липня в приємному, всюди зеленому містечку Бачкі Петровац, де почали з’їжджатися діти в супроводі батьків. Перед гарним будинком інтернату міської ґімназії ім. Яна Колара їх привітали голова Шкільної ради о. Стефан Пітка, директор школи Петро Ляхович, секретар скупщини общини Мілина Лабат, керівник інтернату Ондрей Корош. Від імені Товариства української мови, літератури і культури Воєводини дітей, батьків і гостей зустрічали голова Іван Терлюк, члени президії Борис Небесний, Петро Ардан, секретар Штефка Тамінджія, а директор Школи Петро Ляхович представив всім викладачів: Христину Герцик та Лесю Ткач з України, Марію Ліщишин з Кули та виховатиля Миколу Ляхович з Сремської Митровиці.
     (..........)
     Урочистість почалася вітальною промовою голови Шкільної ради о. Стефан Пітка, який привітав усіх учнів і батьків, вчителів і працівників інтернату та Будинку культури, а окремо голову Виконради Воєводини Дамяна Раденковича, посла України др Володимира Фуркала, представників общини Бачкий Петровац, та інших гостей, підкрислюючи значення цієї форми навчання для української громади Воєводини, а окремо для дітей.
     (..........)
     Коли завіса відкрилася присутніх привітав голова Шкільної ради о. Стефан Пітка, наявляючи складання незвичайного екзамену, який символічно означає звуки «останього дзвінка» цієї своєрідної школи, який означить кінець цієї Третьої літньої школи, а водночас запрошує до наступної зустрічі.
     (..........)
На урочистому відкритті о. С. Пітка сказав

     Привіт усім присутнім на відкритті Третьої літньої школи україністики «Просвіта» в Бачкому Петровці, Бачка, Воєводина, Югославія.
     Літня школа україністики, без сумніву, є найменшою, своєрідною, неповторною. Те, що вона є найменшою це нас не лакає і не знеохочує. А те, що вона є своєрідною це нас потішає, через це ми радіємо і в цьому ми шукаємо наснаги для себе та інших. Така, яка вона є, свідчить нам та іншим, що ми ще не використали  всі можливості й засоби, які стосуються виховання українських дітей у діаспорі. Бо як інакше ознайомити й переконати нашу людину з порівнюючими прикметами й можливостями, які стосуються її переваг приформуванні національної свідомості та своєрідності, окремо щодо власного багатства та наступних поколінь, виховати комплетну, повновартісну особу, свідому і впевнену в себе, впевнену, яка зберегла власну самобутність, особу без комплексів. Така особа своїм багатством і досвідом може й інших збагатити.
     Товариство української мови, літератури і культури Воєводини взяло собі завдання віднайти можливість і спосіб, щоб українські діти з інших осередків мали можливість навчання рідної мови та ознайомлення з красою скарбів національної культури, тим, що успадкували наші предки.
     Думаю, що і ця, третя зустріч щасливо вибрана, бо будемо мати можливість краще пізнати не лиш себе і своє, але і місцевих, краще дізнатись одні про других. Це можливість кращого ознайомлення двох малих національних меншин у Югославії, а вони репрезентують дві країни в Європі, Словачину і Україну.
     Маю честь, радість і задоволення привітати між нами пана Дамяна Раденковича, голову Виконавчої ради Воєводини, його екселенцію пана Волидимира Фуркала, посла України в Югославії, пана Павела Домоні, секретаря з питань національних меншин Виконради Воєводини, представників общини Бачкий Петровац та інших гостей.
     (............)

Промова о. Стефана Пітки, голови Шкільної ради, на закритті Школи україністики «Просвіта» в Бачкому Петровці 15 липня 2000 року

Дорогі учні, вчителі, шановні батьки!
     Сьогодні почуємо символічний шкільний дзвінок, який означає, що закінчується Третя літня школа україністики «Просвіта». Закінчилась ще одна школа, після чого будемо мати велику честь і задоволення бути присутніми складанню своєрідного іспиту зрілості, на якому нам діти покажуть те, що вони тут навчили. Цей іспит здали всі учні цієї школи, які багато працювали. Професори та виховатилі вклали всі зуселля, навіть більш ніж вони думали, що можуть. Учні були чемними, дбайливими і уважними. Можна сказати, що це була найкраща генерація. Вчились бездоганно, засвоїли все те, що було заплановано. Вони заслужили найбільшу оцінку – п’ять. Навіть більше цього – п’ять плюс. Тому нагородім їх оплеском.
     Найбільшу оцінку заслуговують наші господарі в Бачкому Петровці, не лиш тому, що нам забезпечили прекрасне приміщення й добре харчування. Вони присвятили нам багато уваги, ще більше любові, а це відчувалося на кожному кроці. Житилі Бачкого Петровця з симпатією сприймали те, що ми робили, І навіть більше цього. Всюди відкривали двері свого міста, пригортали наших дітей, показували красу та цінності своєї історії та культури, музей і церкви, дали їм на користання басейн, розказували про себе, спілкувалися з нами. Пропонували нам усе те, що мали, а це справді не мало.
     Для успішного проведення нашої Школи окремо заслуговує Виконрада Воєводини. Без її допомоги ми б не мали нагоду сьогодні бути разом, тішитися, прославляти. Українці хлопці й дівчата це довго будуть пам’ятати. І знайдуть вони спосіб щоб вдячністю та пошаною повернути їм це все, якщо не тепер, то коли виростуть, або наступні генерації.
     Вкладено великий труд і не такі великі матеріяльні засоби, але все це з вдячністю і увагою повернеться.
     Українське посольство в СР Югославії вклало все, що було можливо в цьому часі. А це для нас було багато.
     Сьогодні є багато тих, які склали або складають іспит добродійства. Це багато підприємств, міст, музеїв та поодинокі добродії. Але їх не будемо тут поодиноко згадувати. Буде і для цього більш доцільна нагода. Шкільна рада має завдання зробити детальний аналіз. Тоді буде й інших оцінок, поіменних похвал та колективних подяк.
     Однак, при цій нагоді бажаю відзначити імена двох наших винятково дбайливих та невтомних учительок з України, Христину Герцик та Лесі Ткач. Побажаймо їм ще багато таких красивих шкіл. Побажаймо їм багато успіху, щастя, здоров’я та щасливої дороги в Україну і щоб про нас не забули.
     Дорогі учні і викладачі, шановні батьки та милі гості. Хочу подякувати за допомогу та співпрацю в організації цієї найблагороднішої школи. Без вашої допомоги вона б не була тою, якою вона була, а сподіюсь і надалі буде. Незабаром побачите який незвичайний та багатозвучний буде той символічний дзвінок, який означає кінець цього навчального року, а одночасно закликає до початку наступного, до нової, за чергою Четвертої літньої школи. Я переконаний, що вона буде, тільки ще не знаю, де вона відбудеться.
     При цій нагоді бажаю привітати тих, які своєю присутністю звеличали цю урочистість, а окреми тих, які у свєму серці несли весь час це наше прагнення, які турбувались як і ми, а це передусім пан магістер Павел Домоні, секретар з питань національних меншин Виконради Воєводини. Одночасно вітаю директора цього секретаріату пані Душанку Марич. Вітаю та сердечно дякую за присутність і представників Посольства України в Югославії пана Юрія Коваля та пана Романа Мельниченка. Так само вітаю й отця Романа Мизя, на чиїй парафіяльній території це відбувалось.
     Всі ми сьогодні зібрались під одним символом, одним значенням, одному почутті, а це – любов. Любов до людини, яка є безконечною, тривалою і без заздрощів, любов, яка не члениться, не розкошує і не бенкетує, не присвоюється, не призеває до гніву, а стає супроти зла. Любов не тішиться коли хтось чинить кривду, а радіє правдою, все терпить і всому вірить та надіється, і завжди перемегає.
     Тепер, дорогі учні, нам хочеться вірити, що ви навчилися чогось доброго, що ви полюбили щось гарне і що ви це збережете не тільки для себе, а з любов’ю передасьте іншим. Дякую вам усім!  
***




«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Іван Терлюк

Бути, бачити, відчути
Друга частина третьої літньої  школи україністики «Просвіта» - подорож в Україну під назвою «Слідами наших предків

     Після успішного закінчення першої частини Третьої літньої школи україністики «Просвіта», яка відбувалася від 2-го по 17-е липня 2000 року в Бачкому Петровці, було заплановано навчальну поїздку в Україну. Приготування цієї поїздки, як заздалегідь домовлено, почалося ще на початку року, тобто разом з першою частиною. Як було домовлено, вислано листа до Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей, а згодом і до Хмельницької, щоб здійснити те, що заплановане.
     (..........)
     Незабутнє перебування в Бучачі кінчається якраз у день місцевого празника, Воздвиження Чесного Хреста. А коли ми побачили масу народу, то повірили, що у Зарваниці у дні великих свят зливається маса, яка числить й до мільйона віруючих. У місцевому храмі лише частина прибувших, а більшість слідкує за Богослуженням довкола церкви. Довжелезні черги до святої сповіді й причастія, яке кінчається разом з Богослужінням. Маємо честь бути на обіді у парафіяльному домі, разом з високими церковними достойниками. За хліб і сіль, гостинність і честь дякує о.Стефан Пітка. І тут не обійшлося без пісень і найкращих побажань. Прощаємось, бо прямуємо до Тернополя, де нас чекає, ще одна наша знайома, Світлана Декар (співала в новосадському СНТ), і з автобусного вокзалу розвозять нас на перепочинок на кілька пунктів, а на вечерю й приготовану нам честь мистецьку програму залі одної середньої школи. Зрозуміло, після програми смакувала вечеря, після якої молодь ще довго розважалась.
     (..........)

***


«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Борис Небесний

Успіх наперекір клопотам

Перша частина четвертої літньої школи україністики «Просвіта» в Сремській Митровиці

     Цьогорічне літнє навчання, тобто Літня школа україністики «Просвіта, які організуються вже четвертий раз, було під знаком питання як ніколи до тепер, хоча Шкільна рада у складі: Славко Бараповський, Оля Литвинчук, Славко Микитишин, (Вербас), Мирослав Якимів, Славко Лаврик, Оксана Стецюк (Інджії), Катерина та Павло Ключковський, Славко Фидишин (Кула), Мирослав Корпак, Борис Небесний (голова), Іван Терлюк (Новий Сад), Петро Ляхович, Владислав Ляшкевич, о. Стефан Пітка (Сремська Митровица) на час подала програму та фінансову вимогу Виконраді Воєводини. Так Секретаріат з питань культури, освіти і науки виділив усього 20 000 динарів, Секретаріат з прав національних меншин теж таку суму, а Союзне міністерство з питань меншостей 50 000 динарів, що не могло покрити ні частину скромних витрат для цього призначення.
     (..........)
     Навчання проходило за програмою, яку уклали викладачі на минулорічній Літній школі в Бачкому  Петровці Христина Герцик та Леся Ткач. За директора школи обрано о. Стефана Пітку, який вклав чимало труду, щоб у Сремській Митровиці забеспечити потрібне зміщення, а керівником Микола Ляхович. Всі активності Літньої школи проходили в приміщенні Буденку учнів середніх шкіл, а навчання почалося 5 серпня 2001 року. Літню школу, на принагідній урочистості відкрив заступник голови Виконради Воєводини др. Душко Радосавлєвич.
     (..........)   

***
«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Василь Дацишин

Пошана до загиблих
Українці з Воєводини навідали цвинтар загиблих у Сомборі

     Панахидою у Монастері Архидякона Стефана, який знаходиться у рамках Меморіяльного комплексу та Цвинтаря загинулих солдатів Третього українського фронту в Сомборі розпочалося 26 жовтня 2001 року відання честі героям, які поклали життя за свободу та звілнення від фашистських окупантів 1944-го року.
     Організатор поїздки білля сотні українців з усіх осередків, Інджії, Сремської Митровиці, Нового Саду, Кули та Вербасу до Сомбору  було Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта».
     (..........)
     Панахиду у манастирі правили отці Стефан Пітка, Михайло Режак та Петро Дудка. У вітальній промові о. Мілівоє Неделькович, протоігумен монастиря Архидякона Стефана подякував присутнім за дбайливість та відчуття потреби вшанувати пам’яті співвітчизників. Після панахиди оформлено процесію очолювану священиками і до підніжжя пам’ятника, який находиться біля могил загинулих солдатів, вінки поклав від імені  Посольства України посол Володимир Фуркало а від імені української громади голова «Просвіти» Василь Дацишин.
     (..........)     

***


«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Василь Дацишин

Завдання ділової єдності

Третій Всесвітній форум українців

     З 18 по 21 серпня у Києві в Україні проходив Третій Всесвітній форум українців, найбільший збір українських громадських організацій світу та України, вищий керівний орган Української Всесвітньої Координаційної ради. Всесвітній форум українців збирається у Києві раз на чотири роки, а його  є вироблення стратегічних напрямків співробітництва українців світу та захисту українських національних інтересів.
     З поміж 600 делегатів та понад 1000 гостей на Третьому всеукраїнському форумі українців були і представники українських організацій з СР Югославії, голова Товариства української мови, літератури і культури «Просвіта» Василь Дацишин, о. Стефан Пітка й Борис Небесний, та делегація української організації «Світ культури» з Боснії, а так само представники русинсько-українських об’єднань з Воєводини (Югославія) та Хорватії.
     (..........)
     Представники з Югославії мали нагоду у своїх доповіданнях на секціях розказати про стан і положення українців у Югославії. Делегати з Югославії виступили на мовній, освітній та інформаційно-видавничій секціях.
     Голів громадських українських організацій світу прийняв міністр закордоних справ України Анатолій Зленко, а делегати товариства «Просвіта» Борис Небесний, о. Стефан Пітка та Василь Дацишин були прийняті і з боку посла СР Югославії у Києві Рада Філіповича, де подано інформації про перебування у Києві, а також коротко ознайомлено наше посольство із активностями українців Югославії.
     Борис Небесний та о. Стефан Пітка один день перебували у Тернополі на запрошення Обласної державної адміністрації, яку ознайомлено із активностями Товариства «Просвіта» а одночасно запропоновано і схвалено зміст Листа про наміри співпраці Товариства «Просвіта» із Тернопільським обласним правлінням, його і підписано.    

***


«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

о. Стефан Пітка

Подзвонив телефон

Дійсність і роздуми

     Подзвонив телефон.
     - Хало!
     - Отче Стефане, привіт!
     - Дякую!
     - Перепрошаю, що дзвоню до Вас в неприємній справі.
     - Що сталося?
     - Та нічого страшного.
     - Однак, скажіть, будь ласка, в чому справа.
     - Чи можливо, що вас двадцяток не знає, що таке «луна»?
     Мені в голові «фільм» скоро прокручується й питання швидко виринають. Перше, хто це «нас двадцяток»? Друге, що це ми не знаємо, що це луна. Думки роєм пролітають: знаю, що пісня лунає, луна грому понад гори проходить, стогін пораненого, , друга умершого, хоча мені у вухах гуде-лунає, відлуння світом безупинно бродить, а далі відгомін подій, добрих чи злих теж довго лунає. Луна ж...
     Мій співрозмовник пояснює мені: ...читаю на сторінці 84-ій «Українського слова» віршик «Розмова з луною» Володимира Чубенка і внизу в дужках написане (луна – місяць на небі). Мені, признаюсь, стає соромно. Я йього не помітив. А співрозмовник веде далі: «... коли на Україні прочитають таке, то будуть сміятися, аж за бріхи будуть лапатись...»
     Мені раптом стає байдужим, чи будуть вони там за бріхи лапатись, хоч признаюсь, що мені й тепер не ясно, як правильно: за бріхи, брухи, чи черева, чи за животи. Але залешім це. І раптом у мені являється почуття радості, задоволення, а водночас і гордість. Радію, що я дізнаюся, що ця людини читає «Українське слово» і що вона дійшла до 84-ої сторінки. Цю людину я представив українській громаді, на одній ювілейній урочистості, як найкращого знавця української мови, як грамотну, та на пері, зараз на машинці до писання, активного, та що ми від неї багато очікуємо. Було це довнього 1966-го року.
     Задоволення, що хтось критично читає «Українське слово» заповнює мене, а ще більше сподівання: коли люди щиро будуть читати, а ще якщо захочуть і чимось причинитися, щоб воно дійшло до більшого числа людей і стало якісним і змістовнішим, то зможуть поправити помилки, які ми робили в минулому і робими сьогодні.
     А прийшов час зрозуміти, що нам ніхто ніколи нічого не дость, не подарує, не зробить замість нас, якщо ми не зробимо для себе. А ми не раз і не два, чи то з причин власної приспаності, чи через щось інше, обманювані і обкрадані, до того і звинувачувані, що ніби іншим заваджаємо. Не можемо ані сподіватись, що нам посприяють, бо ж світ такий захланий, що боїться – якщо брат буде щось мати то не захоче мені наймитом бути. Ще більше цього: ми маємо таких, що й рідну неньку продасть за кусик ковбаси. Вони краще почуваються слугами ніж господарями. Це духовні раби, хоч матеріяльно не бідні. Їх роз’їдає зневіра до Бога, до себе самих, бо вони не стали вільними, а залежними від себелюбних нарцисоідних та інших, людей принижуючих обставин. Ми, як і інші люди, маємо своїх запроданців, маємо тих, які вважають, що все чуже добре, навіть краще, а рідне підлягає критиці, якщо і не гіршому. Це страхопудні агресивні типи, які не мають відваги (за ніщо) стати на брань, бо бояться прийняти удар, але на рідне вдарити, бо числять, що з слабшим впораються.
     Те, що про себе самих мають високу думку, такі вже під комплексом «меншої вартості». Є люди. Є люди, які дуже легко про справи і людей будуть давати оцінки, розсудки й обіцянки, але прийдеться це сповнити, то вони дуже скоро міняються.
     Один такий зухвалий заявив, що в Югославії нема кому нічого зробити. «Хто напише (якщо і напише) одну сторінку, то я його поцілую десь!»
     Вирушивши від цього, виглядало, що це правда. І самий факт, що ми від 1941 до 1966 року не спромоглась ціла громада видати одну книжечку, чи один журнал, дуже сумна констатація, але громада в котрій ми живемо і за котру працюємо, котра зрікається свойого імені (коли на це є потреба), власними силами і користанням нашої наівності та щирості, осягнула дуже великий поступ, ріст і досягнення, а ми, спускаючись на те «братерство» й по сьогодні не маємо букваря. Такі наші патриоти на ЕКСПОРТ по світі їздять і українську діаспору в заблудження ведуть і здирають з матері сорочку й тим чином  піднімають на п’єдестал культуру одного «валалу», діалект одного, а пізніше ще одного з інших сіл і витворюють окрему слов’янську мову, а потім це піднімають на рівень «нової нації, це люди, котрі претендують не на будь що, а на академіків.
     І так одна говірка одного села стала сильною  і видавничо плідною, а цьому ми не заздримо. Але разом і питання: як це сталося, що їм раптом розвиднілось, а саме в цю мить нам почорніло в очах. І не розходиться тут про численіст, що ми ніби разом, їх 17, або цілих 17000, а нас 5000 чи більше (якщо нас знову не викреслять у переписі), або знов «прилатають» задля сповнення проценту або національної легитимності. І знов закрутится шалене коло про «один або два народи», а вони за той час видрукують 174 книжки  для гарного читання, а для «брата з третьої міграції» не було грошей ні приступу щоб видати хоча б одну книжичку. А дуже мудрі ЕКСПОРТ ПАТРІОТИ ніколи ніде не обізвалися за обкрадену неньку, за проданого брата. І коли хтось спробує щось зробити, то або осьміхують, або ігнорують.
     Хотілось би, щоб кожний з нас відчув радість, задоволення і шляхетну гідність, що перемагає без допомоги інших, стає на власні ноги й відкриває свою Богом дану мудрість ошляхетнену всенародним генієм. Тоді кожний буде щасливим; один, що не зрадник, другий, що не запроданець, а третій, що чесний перед собою і іншими, Бо тільки чесні люди можуть бути собою, а не імітандусами.
     А щодо згаданої «луни» то це настільки очевидно, що це просто банальна й очевидна помилка, що сама відгадується в кожному рядку поданого вірша, про що зайво і говорити. Справді варта усмішки. Але чи і посміху?       

***




«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

 Іван Терлюк

Ближче до церкви

Богослуження і для Українців Лачарку

     Минуло вже багато часу відколи українці з Лачарку мали можливість бути на богослуженні у цьому селі, тобто у відновленій римокатолицькій церкві, яка, за браком грошей, а правду сказати й охоти, вона нарешті завалилась.
     І коли за кілька останніх років римокатолики збудували нову на тому ж місці, українці з цього села мають, від часу до часу, змогу навідувати богослуження в цій церкві, тобто у свойому селі. Зрозуміло все це зв’язане з доброю охотою та почуття обов’язку пароха о. Стефана Пітки.
     (..........) 

***



Несподівана смерть






«Вісник», ч. 2. 2009 р. Товариство плекання української культури «Коломийка», Сремська Митровица

Петро Ляхович


Вічная память!   о.Стефан Пітка

Ніколи Вас не забудемо!
Товариство  плекання української культури „Коломийка”

Останнє прощання

     На той сумний день, коли мав бути похорон покійного о. Стефана Пітки, церква Вознесення Господнього у Сремській Митровиці була переповнина людьми, котрі бажали іще один раз попрощатися із своїм парохом, товаришем, керівником, дорадником, братом...
     Готувалася Заупокійна Служба Божа. Тіло о.Стефана лежало у відкритій трунві на середині церкви. Біля трунви багато квітів. Сумна тиша. Всі дивляться на Покійного та не можуть вірити, що ця смерть прийшла так несподівано і забрала нам таку улюблену людину. Священники готуються до Служби: Греко-католицькі з Воєводини, Босні, Хорватії; Серпскі-православні, Римо-католицькі з Сремської Митровиці та Сестри Василіянки з Осєку. Сестри починають тихо співати стих: „Ісусе, Сину Божий, помилуй нас грішних!” Спів спочатку був тихий, а коли і інші приєднувалися до співу, то він почав звучати сильніше та ще сумніше. Сльози лились а в грудях стискало. Служба Божа скінчилася, всі хотіли ще раз поцілувати о.Стефана.  Прощальні промови виголосили п. Іван Терлюк, о. Едвард Шпанович, о. Ґоліян, о. Михайло Малацко, а від імені парафіян та членів Товариства „Коломийка” п. Петро Ляхович.
      Люди носили о. Пітку три рази навколо церкви, бо Отець дуже любив процесії. Усі хотіли хоч трохи помогти у останьому обході о. Пітки навколо своєї церкви, де Він служив 30 років.
    Потім усі поїхали автобусом до Інджії, де відслужена Служба Божа у церкві „Успіння Богородиці”.
    Отець Стефан Пітка похований на міському цвентарі біля своїх батьків, котрих за життя дуже любив, шанував та дбав про них...

***




Відгуки на смерть о. Стефана Пітки






www.koukyu.ca

о. Іван Барщевський

Блаженої памяті о. Стефан Пітка

(Частинка споминів приятеля і друга, товариша і кума...)

Вересень 1958 року. Загреб. Греко-католицька Семінарія.

Початок шлільного року, початок мого знакомства зі Стефаном.

     Семінарія зреформована. Від дотеперішних семінаристів залишилися тільки двох, наймолодші. До першого класу ґімназії, між іншими, йде і Стефан Пітка, до другого чотирйох, а до третього тільки я. Одні йдуть на Шалату, там Класичну ґімназію провадять оо. Єзуіти, а інші на Каптол в Класичну ґімназію оо. Францішканів.  Другий день по нашому прибуттю о. Ректор питає чи хто з нас розуміється в майстерку, тобто: треба змайструвати полиці на яблука в підвалі. Зголошуємося Пітка і я. О. Ректор дає нам сокирку, пилку та жменю цвяхів і показує купу старих дошок, поломаних меблів, ушкоджених одвірків і дверий і дає інструкції, тобто що він бажає щоб ми зробили. О. Ректор пішов, а нас двох починаємо працу і розмову. Була це наша перша розмова яка й до сьогодні пригадується. Говорили ми про своє минуле, про батьків, родину. Моє минуле була звичайна школярська дорога: Трнополє, Прієдор, Козарац, Пазін. Я вже мав два роки семінарського стажу, а він щойно починав, але зате його життєва дорога була довша й більш складна. Росказував про своє село, родину, про Нове село, Поточани, Хорвачани. Про інтернат в Ґрадішкі і курси які там брав. Нараз починав говорити про Беоґрад та майстерсько-робітничі дні й пригоди. Про прочитані книжки, про суспільно-національну працю в селі, про ролі які виконував на придставлінях і пісні які співав на сцені.
     Мене дуже цікавило що його привело в Семінарію. Він вже був своя людина. Мав своє римисло, свої гроші, гарне убрання, кромбі-капут і капелюх, сивий (паньский) який мав пляму. А історія тої плями така: він необережно в автобусі поставив капелюх на алюмінову поличку і так той алюміній натер пляму (нісенітниця й дрібниця а в меморії закарбована).
     Того 1958-го року на священиків висвячені: о. Кустіч, о. Холошняй, о. Стефанюк і о. Мизь. Саме о. Стефанюк вплинув на Стефана і показав дорогу до семінарії, зорганізував зустріч з Кир Гавриїлом-Владикою. Вступивши в Семінарію Стефан ще не був певний чи це його життєва дорога і чи це є те що він собі бажав. В тих перших днях йому богато поміг о. Ректор Павкович і, здається, що вказав спосіб як ціль: священство зближити. Тому що на горішному поверсі залишився тільки один богослов (теперішний Владика Славомир) о. Ректор перемістив кількох семінаристів в тзв. Богословські кімнати. Туди попав і я як по клясах найстарший, але і Стефан, Джуджар, Бубанович і браття Іваняки. На Миколая, 19. грудня, Владика святив на священика Романа Мизя. Це й була наша офіційна перша зустріч з Владикою. При тій нагоді Владика щось дуже довірливо розмовляв з Стефаном і Джуджаром. Результат тої розмови був такий що після кількох місяців вони оба стали богословами, тобто на осінь вони поступили на Богословський факултет, в ролі 'ванредних' студентів. Стефан вписав і наступний кляс ґімназії і здавав одні і другі іспити.
     В той час Семінарія дістала комбі-авто. А що одинокий 'шофер' був тільки о. Макай (а він і Владику возив) то як серйозному і здібному Ректор запропонував Стефанові йти в авто-школу і здавати шоферскі. Він здав, добре здав і добре 'шоферував'. Не мав я амбіціїв бути 'шофером' але їздити любив. Стефан все так організував щоб я з ним їхав і так ми оба наподорожувалися по цілій тодішній державі, а це нас ще більше зближило і приятельство скріпило!
     Перша подорож була в Стойдраґу. Парохом був о. Латкович. Він студіював на Академії і завідував парафією. Мешкав і свій ателє мав в семінарії. Бажав торжественіший похорон і занґажував богословів і пару семинаристів. Сам він тільки неділями їздив моторчиком, а тепер на похорон їхав з нами. Це була й наша перша подорож в Жумберак.
     Одного разу, десь в Словенії, хлопчина вискочив перед авто. Стефан загальмував але авто трохи вдарив хлопця і він впав. Поки Стефан вийшов з авта хлопчина встав і обтріпував порох. Біля нього стояла його мати і сварила що такий необережний. Стефан підійшов, взяв його на руки і вспокоював маму. Бажав щоб йти до лікаря але мама вперлася і казала що не треба і що малому нічого не сталося, ще й перепрошувала бо її синок наробив клопотів.
     1960-го року ми вже разом слухали виклади на Богословському факултеті. Стефан брав третій семестр (другий рік), а я перший. Зі студентських днів запамяталося богато цікавих пригод. В тих роках він щось похорівся. Треба було відвідувати лікарів, лябораторії. Ректор все призначував мене щоб я йшов з ним. Так я був йому неначи ангилом, а мені це було цікаве.
     Їздили ми збирати харчі на семінар. Саме перед Різдвом, Стефан і я напереді, а за нами семінаристи з Керестура. Весело, співаємо, сніжок падає. Нараз наш комбі "посклизнувся" і почав танцювати, обернувся задом наперед і повзе, зробив так один викрутас але задні колеса вже зїхали з дороги, комбі спинився і назадгузь поїхав в поле. Богу дякувати не перевернувся! Повиходили ми всі, подякували своїм ангелам хоронитилям і бічною доріжкою випхали на дорогу, посідали і вечором заїхали до Керестура. Святий вечір. Зголосилися до о. пароха (др. Сеґеді), а він отримав нам цілу лекцію як то всі требали б святкувати ці свята 25. грудня. Стефан лишився слухати дальші науки, а я пішов до Фейдійових, їв бобальки й рибу і колядували довго, довго.
     Другого року їхали ми в інший час і тільки нас двох. Нараз Стефан скручує на право. Я тихо і він нічого не говорить. По якомусь часі, а їхали довго, стає він на одне подвіря в Дабраку і каже: 'Ми приїхали. Йдем на весілля. Моя сестра відається!' Мороз попустив, болото лепни до плитких черевик. Я туркочу чому мені не сказав, а то ніяково без дарунка йти. Він каже що він за обох дасть дарунок і показує гарненький шлюбний віночок. Заходимо на подвіря, музиканти перед нас, як заграли, як заспівали... забулося на факультети, на семінарію. Хлопці веселі, дівчата гарні й пріємні. Ой і натанцювався я тої ночі! Другого дня доїхали в Мітровіцу. Парох гарно прийняв. Поважно поговорили, заночували. Врано встаю і йду вмиватися. Хтось ніжненьким голосочком бажає мені доброго ранку. Я відповідаю та озераюся а це, мабудь, найкращий твір що Господь сотворив. Опісля нераз Стефан згадував мою розгубленість і що йому аж після того стало ясно як виглядають зачаровані. Правду сказати такі чари нас чомусь не чіпалися і так ми вільними простували далі. Відвідали ми пару парафій, щось і назбирали. Стефан жалується що має гарячку. Наш плян ще вступити до Шіду і там заночувати. Ледви приїхали в той Шід а парох з дверий показує якою дорогою вертатися на автопут. Правда, щось нам і призбирали. Їдемо, їдемо. Зимно, авто псується. Огрівання виключене бо веземо свіже мясо і ще дещо що не терпить тепла. Світла з правого боку не працюють, поліція спиняє, напоминає, але пропускає. Над ранком живі заїхали до Заґребу. Стефан відхорував цю подорож. Мене гріли спогади а в сні ще довго снилися ангели.
     Мене забрали до війська 1962-го року, в березні, а коли я відслужив 21 місяць та прийшов до Заґребу і вписав дальші студії то Стефан вже був старий богослов. Він військову службу відбув ще перед приходом до семінарії.
     Його вибір целібату мене не здивував, я про це знав. Два дні перед свяченням поїхав я до Стефана, хотілося помогти. Конем, з ліса, притягали ми свіже-зрубані грабчаки. Робили рештовання на ціле подвіря, вкрили гіляками з листям. Майстрували столи, лавки під тим рештованням. Горяч і спека страшенні. 2. серпня. Св. Ілія, всі йдемо до церкви в Дабрак. Приїзжають оба владики, др. Букатко і др. Сеґеді, дощик вже скорше почав. Починає відправа і починає справжня злива і громовиця. Людей повніська церква. Богослужба і свячення довго тривають. Всі страшенно потяться, а зокрема Аєп. Гавриїл – святитель. Вже нема й чим втиратися бо хустинки, рушнички, рушники вже мокрі. Владика, залитий потом, не може читати. Добуваю зі шафи старий стихар, стаю біля Владики і коли він оберне лице до мене, я втираю йому очі, чоло і бороду. На кінці відправи той стихар перетворився у велику, мокру ганчірку. Владики й священики поскидали зі себе мокрі ризи, владики посідали зза вівтарем а з них пара йде. Пішли до найблищої хати переодягнутися, приїхала фіра і їх повезли в дім неоєрея. Ми богослови, семінаристи, хлопці повизувалися, позакочували штанки і болотами й полями пішли веселі на святочний обід до Піткових. Дощ падає, наше риштовання нідочого, столи пусткою стоять а на них лиється вода з гіляк і листя. Ми робили захорону від сонця і спеки а з дощем ніхто не числився. Головні гості постискалися в хаті, а всі решта в стодолі. Стодола велика, тік і запілля великі і всі помістилися. Гарно й весело. Стодола сніпками вкрита (житна солома), і саме над моєю головою один сніпок бракував. Дощ прямо в полумисок і за карок падає. Ростелив я над собою парасолю, одною рукою її тримаю, а другою ложкою орудую. Прийшов до нас і Владика, поговорив, пожартував і прекрасним голосом відспівав нам пару пісень. Рідна Мати моя (Рушничок) це в той час була царицею всіх пісень. Коли її кир Гавриїл співав вона ставала молитвою, а він так зі серцем співав що сльози сами котилися по лицю. Я спід парасолі дивлюся, а він співає і плаче, а голос чудесний несе пісню під небеса. Такий то Владика святив о. Стефана Пітку, а після 4 роки й мене.
     Дощ не переставав, вже й смеркається, а люди не можуть розходитися. Хтось таки пішов, Владик і священиків фірою повезли. А нам в стодолі добре. Вечеряли, ще довго співали, веселилися, а коли вже добре втомилися то повилізали на сіно в другій частині стодоли і полягали спати. Як хто виліз так і лягав вбраний і взутий де було місця. Позасинали. Аж врано як розвиднілося виділося хто біля кого спав, але ніхто нікому не заваджав. Повставали, повмивалися і всі пішли до церкви, Хорвачанської, в Дабраку. Неоєрей о. Стефан самостійно правив свою Першу Службу Божу. Всі співали, дякували, а апостола гарно відспівав пан Іван Терлюк.
Після того великого торжества о. Стефан по наших парафіях відправляв секундіції. Владика дав позволення богословам співати ектенії на відправах. В дальматиці, але без орара. Так я став персональним 'дяконом' о. Стефана і 'дяконував' йому в Дервенті, Баня Луці, Козарцю... ця практика мені опісля дуже добре придалася, а любов до відправ, церковного співу, і всіх обрядів і чинодійств роками ще й зросла. Богато всього навчив я від о. Стефана і зате йому вдячний, а в прощальному слові трудно мені було висказати все те чим серце було переповнене.
     Єрейське свячення о. Стефана Пітки було 02.08.1964-го року в греко-католицькій церкві Покрова Пресв. Богородиці в Хорвачанах (тобто: Дабрак-у, а колись давно: Хусніці). Це наголошую бо в деяких Шематизмах дані інакші, а до того і в Ґласу Конціла і в Епархійськім вєсніку тільки переписано ту помилку і так неначе десь загубився цілий один рік його священства, тобто душпастирської праці.
     Ставши священиком його життя змінилося. Владика дістав нового працівника здібного виконувати складні завдання. Перше і найважніше було організувати і заснувати нашу парафію в Інджії. З великим захопленням він взявся до праці. Не треба було довго ждати а результати показалися. Ворогів не бракувало, але він собі діпльоматично давав раду з ними. Нещасття і терпіння неначи скріпили його впертість, боровся зі смертю за власне життя, змагався з ворогами Бога і Церкви, сміло ставав в оборону наших людей і рідного обряду. Плакав як дитина над в нещастю погиблою дитиною, обсварувався з нещирими сусідами, боровся за кожну душу. Будова нової церкви, розбудова приходства. Інджія стала гарненькою, молоденькою українською, грекокатолицькою парафією.
     Коли я став священиком (15.09.1968.) між першими які запросили мене на свою парафію щоб в ній відправити Першу Св. Службу Божу, був мій старий друг і приятель, о. Стефан. Прекрасна зустріч. Щирі витання, гарні дарунки і велика несподіванка: Їдемо в Беоґрад в театр, 'Мадам Батерфлай' – опера! Завдяки о. Стефанові я й після 35 літ можу хвалитися що колись і до театру ходив, бо це було послідний раз що я був в театру.
     Свідомий своїх немочей передає Інджію в надійні, молоді руки, а сам переноситься в Сремску Мітровіцу. Тут заорав глибоку скибу і не озирався. В границях своїх можливостей реставрував, поправляв, організував, придбавав. Старався бути корисним як в церковному житті, так і в національно-суспільному. В тих роках були дуже актуальні спроби розділити Крижевську Єпархію та створити митрополію. Запропоновано створення нової єпархії для Русинів і Українців з осідком в Керестурі, або в Новому Саді. Українські священики з Боснії і Хорватії це не підтримали. На Соборчику в Лишні, на який прибув і Аєп. Букатко з войводянськими священиками – русинами і зробив Збори, провів голосовання і зробив помилку, бо про прилучення Українських парафій до Войводянської Єпархії голосували й священики яких зі собою привіз. Амбіціозні плани пропали, Богу дякувати, а Владика опісля жалувався що деякі з нас змінували його пляни. Коли він опісля з тими плянами виступив на Єпископській Конференції Югославії, йому сказано що нема сенсу засновувати нову єпархію, але нехай дасть більше автономії кожній частині. Владика виконав рішення Єпископату і найминував єпископських вікаріїв: Войводянського – о. Макай, Жумберацького – о. Павкович і Босансько-Славонського – о. Стефан Пітка. Прийшов він до мене ще зі свіжим декретом, порадитися, що з тим вікарством робити. Поїхали ми оба до Заґребу з пляном придставити справу Митрополитові. В Заґребі, наш Ректор, дав щирі і мудрі поради. Після того ми вже не йшли до Митрополита, здається що з ним вже скоріше розмовляв о. Ректор і тому краще орєнтувався а й нам очі відкрилися і ми прозріли. Щи якиїсь час о. Стефан "вікарював" Босною і Славонією з Мітровіци, а потім, за власним бажанням, поїхав до Америки, в Чікаґо. Там душпастирював, трохи в Німечині. Тому що він нам дуже бракував ми суґерували Адміністраторові – Сеґедійові і він о. Стефана стягнув назад. Ми тішилися, о. Стефан жалував.
     Був я 5 літ парохом на Девятині. О. Стефан навідувався, помагав порадами, зокрема коли треба було поправляти церкви ушкоджені землетрусом 1969 року.
1970-го року ми стали кумами. Був він хресним батьком доничці Катерині. На хрестини він привіз і Аєп. Гавриїла і о. Буячка з Канади.
     Мене перемістили до Сібіню і Мітровіца стала блищою. Старався я щороку бути в кума на імянинах, і на празник. З імянинами не було легко бо тут вже святяться доми. Я переривав свячення і їхав до кума. А празниковали ми по два-три дні. І знали ми сидіти годинами і все було щось цікавого для розмови. Відїзжаючи не пращалися а робили плян наступної зустрічі. Вже і війна почалася, а я, не послухавши радіо і вісти, їду собі до кума в Мітровіцу. До Вінковців ще нібито все нормальне, люди тихі, якісь перелякані. Від Вінковців я сам у ваґоні. Кондуктер якісь загадочно дивиться на мене. Приїзжаю до кума, а він очі витріщив. В них вже радіо говорило про війну і цькувало людей одних проти других. Після відправи й обіду кум мене швиденько випровадив бо вже йшла чутка що увесь рух буде припинений. Незадовго після того вже не тільки рух, але й телефони замовкли.
     Як то гарно що наші монахині в Осєку збудували нову церкву бо на посвячення прийшов кум, о. Стефан, і прийшов я (були й інші гості). Знова прекрасна, щиросердечна зустріч. Сиділи за одним столом, і Владики тут були, а ми тішилися що війну пережили і частувалися дотепами й жартами.
     Послідний раз бачив я свого кума в трумлі, в день похорону. Сказав йому 'допобачення у вічности', трумлу закрили і пішли процасією довкола церкви. Поставили у фурґон і повезли в Інджію. Коли нас трох священиків приїхали в Інджію то фурґон вже стояв перед церквою. Ждали священика. Мені запропонували впровадити до церкви і я це виконав. Монахині і нарід почали молитву і спів... Опісля декан Сремський попросив щоб сказати прощальне слово. Я не міг це відмовити свому кумові. Коли прийшов час говорити, після послідного євангелія, я став на амвоні, але дяки співали і співали. Мені в серце увійшла якась втіха бо мій кум так спокійно, блаженно, закінчив свою життєву дорогу. Подякувавши Йому за все добро що він учинив, поручивши його душу молитвам всіх присутних, поділившися деякими спогадами, я попращався зі своїм кумом. Покладаючись на милосердя Боже вірю що тепер в Царстві Небесному маю одного приятеля більше, рідного кума, і вірного друга: отця Стефана Пітку.
     Спустивши трумло з тілом в землю мені прийшлося й гріб печатати. Спочивай, ОТЧЕ СТЕФАНЕ, ДО ДРУГОГО ПРИХОДУ ХРИСТОВОГО!!!
Амінь! Амінь! 
Сібінь: 13-17. липня 2003.                                         
о. Іван Бaрщевський  (парох Сібінський і декан Славонський)

***

www.koukyu.ca

ІНФО СЛУЖБА ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”

40 днів від смерти отця Стефана Пітки

   Цей сюжет присвятимо сумній події нашого сьогодення. Минуло сорок днів від смерті видатного нашого священика, громадського діяча, людини організатора, авторитета громади отця Стефана Пітки, священика з Сремської Митровиці. Отець Стефан Пітка помер у неділю 8 ого червня у 69-ому році туземного життя, життя нелегкого, сповненого завзять, боротьбою за духовну та національну правду але й переконань, що кожна благородна справа підтримки громаді зберігає власну чесність навіки.
  На похороні на чесність і повагу отцеві нагадували і повні люду церкви у Сремській Митровиці, де отець був душпастирем, та у Інджії, парафії котру і заснував отець Стефан, під час заупокійних Служб Божих та присутні 24 священики, грекокатолицькі, православні, римокатолицькі з наших країв, Боснії і Герцеговини і Хорватії, численне монашество та громада з усього краю.
 Слово прощяння після Служби Божої у Парафіяї Успіння Пресвятої Богородиці у Інджії висловив о. Іван Барщевський з Славонського Броду з Хорватії. Від імені Посольства України в Сербії і Чорногорії попрощався консул Роман Мельниченко а від української громади слово подяки отцеві висловили Петро Ляхович, Іван Терлюк та Василь Дацишин.
   Від імені родини останнім словом прощання племінник покійного Штефан Миронюк з Німеччини.
   Народився отець Стефан Пітка у с.Дабрак (Хорвачани) у Боснії 28-го лютого 1934-го року від батьків Володимира і Софії нар. Пакушевський, які не були багаті майном але їхнє багатство були честь і повага між людьми, а ще більше багатство всіх дітей.
   Початкову школу о.Стефан закінчив у селі Поточани, у Боснії, гімназію в Білгороді і в Загребі, а навчався в учительській школі у м. Боснійська Градішка, а богословські студії закінчив у Загребі.
  Після закінчення гімназії молодий хлочина подається на заробітки, а коли навідував рідне село він очолює нашу молодь і в покиненій кузні, засукавши рукави, даючи іншим приклад, щоб її впорядкувати, організує музики, теплий куток для гуртування української молоді. І це в ті часи був єдиний вид національного гуртування на цілу околицю. І цим його пам`ятають, не лише тодішня молодь, але ця Кузня хорвачанська стала своєрідною легендою, бо це було скромне продовження діяльності довоєнної “Просвіти”.
   Після проходження військового строку Стефан вирішує визначити свій життєвий шлях поступаючи до загребської гимназії, а згодом і на Богословські студії, яку успішно завершує. Висвячено його на священика 2-ого серпня 1964 ого року на Святого Іллі, у церкві у рідних Хорвачанах, а висвятив його крижевський владика кир Гавриїл Букатко. В липні 1965-го року отець Стефан засновує парафію Української Греко-Католицької Церкви у місті Інджія у Сербії, богослужіння вперше проводиться у пристосованому житловому будинку хаті, а потім збудовано церкву у подвір`ї, де проводжено богослужіння але й принагідні національні урочистості.
   1966-го засновує Українську Греко-Католицьку парафію в Белграді і закуповлює будинок, пристосовуючи під церкву. 1967 року побуває у Чікаго США, парафія Св.Володимира і Ольги. Один із засновників та учасник Першого Світового Конгресу Українців (СКВУ-а) у Ню Йорку в Готелі Гілтон, єдиний представник з тодішнього східнього блоку Европи. Короткий час є священиком в українських Греко-Католицьких парафіях у Торонто і Саскатуні у Канаді.
   Після виконання цих обов`язків та потреб отець Стефан повертається на службу парохом до Інджії у Сербії а у липні 1973-го переходть на парохію до Сремської Митровиці де стає парохом Греко-католицької церкви. Від 1979-1982 рр Отець є настоятель Кафедрального храму Покрови Пресвятої Богородици та Святого Апостола Андрія Первозваного в Мюнхені у Німеччині.
   Тільки декілька днів ділило отця Стефана від ювією, повних 30 років служіння у Сремській Митровиці. Після урочисто відзначеного празника Вознесіння Господнього, у хвилині підготовки до Богослужіння, Бог покликав його до себе.
   Чималий внесок отця Стефана на народній ниві. Активно бере участь у діяльності українського гуртка „Коломийка“ у Сремській Мітровиці, потім є одним із засновників і Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта”, беручи на себе різні обов`язки залучаючи і молодших. Численні активності отця, організування гастролей культурних товарист з України, організування та очолювання Літніх шкіл україністики, отець організовує паломництво на Україну. В останню годину туземного життя отець ділився думками щодо організування та активностей у ті дні оформленої Української національної ради Сербії і Чорногорії. Отець Стефан радить і просить братися до роботи, бо нам ніхто нічого не подарує.
      

***



«Християнський голос» Мюнхен, ч. 13 (2633) липень 2003 р.


     Народився в селі Хорвачани, парафія Дев’ятина (Боснія) 28 лютого 1934 року в побожній родині, в якій було десятеро дітей. Початкову школу закінчив в с. Поточани, гімназію в Білгороді і в Загребі; навчався в учительській школі в місті Бойснійська Ґрадішка, а богословські студії закінчив у Загребі. На священика в вцелібаті висвятив його Впреосв. Архиєпископ Гавриїл Букатко 2 серпня 1954 року в Хорвачанах. Від липня 1965 до липня 1973 року парох у місцевості Інджія. Задля пасторальних потреб перебував у ЗСА і в Мюнхені. Від липня 1973 до кінця життя був душпастирем у місцевості Сремська Митровиця.
     Покійний о. Стефан був довгі роки священиком, який мав довір’я Владики Г. Букатка, часто з ним подорожував, виконував різні завдання. Старанням Покійного в Інджії побудовано нову церкву. Він належав до тих священиків, що виросли серед свого народу, разом з ним жили, ділили його жалі, болі й веселі хвилини життя. Як щирий український патріот о. Стефан не йшов на жодні компроміси. Для цього прадідівська віра і рідний народ – були на першому місці. Він залишив вигідну працю завидателя душпастирства Мюнхен і Розенгайм, щоб душпастирювати серед своїх українців з Боснії, за що не зазнав подяки від деяких чинників, але тому його вірні були вдячні, що виявили на окремий спосіб в часі прощання з ним на цвинтарі в Інджії 10 червня 2003 року.
     Тісно співпрацював з Товариством «Просвіта» в Новім Саді і не міг розуміти того, що деякі наші священики не дуже старалися працювати для культурного добра свого народу, не старалися, щоб українці в своїх середовищах мали Богослужби на рідній мові. А коли ми зверталися до нього, щоб написав дещо про свою працю, щоб це надрукувати в нашій газеті, він говорив: «А чому потрібно хвалитися? Добрі діла видно всюда, Нагорода – там, у небі!»
     Хай Всевишній Господь винагородить Свого Вірного Слугу бл. п. Отця Стефана за те все, що Він учинив задля Його прослави і духовного добра нашого народу!
                                                                        Редакція «Християнського голосу»
    




www.koukyu.ca

Диякон Михайло Ляхович

Моя остання зустріч з о. Стефаном
(До першої річниці від дня смерти о. Стефана Пітки)

    Ще не хочеться вірити, що між нами вже немає о. Стефана Пітки, невтомного працівника в Господньому винограднику і борця за права власного народу і церкви. Не хочеться вірити тому, бо о. Стефан завжди був готовий вислухати і допомогти.  Kожний з нас, які народилися і проживали у Сремській Митровиці знали, що у важкі хвилини випробування, завжди можна було піти до о. Стефана за порадою і розрадою.
   Oтець Стефан був моїм троюрідним братом. Наші бабці були рідними сестрами.  Мого батька він завжди називав „вуйком“. Я завжди гордився, що маю в родині священика, який часто загощав до нашої хати.
   Xоча я був ще малим хлопчиком, пригадую той день, коли його громаді представив попередній парох о. Мирон Гірйоватий.  Oтець Пітка був молодим і струнким, але вже у той час мав за собою досвід у боротьбі за власну церкву. Ця боротьба відбувалася у Iндзії, де він декілька років був парохом.  Він до речі цю парафію і зорганізував.  Aле, коли прийшлося будувати парафіальну церкву, міська комуністична бюрократія спротивилася.  Спір дійшов аж до кабінету президента Tіто. Позволення, щоб будувати церкву отець одержав, але, щоб не було дзвіниці. Відважний священик збудував не лише дзвіницю, але і в орнаменти металевої загороди убудував тризуби, знаючи, що офіційна влада цього навіть і не запримітить.  (I дзвіниця і тризуби у Iндзії стоять і до нині, але відсутня активність індзійської громади, для якої о. Стефан так боровся).
   У Сремській Митровиці о. Стефан мав дещо відмінне поле праці. Українська громада була численою, але не зорганізованою.  Він почав потроху запроваджувати українську мову в богослуження, перше через читання Aпостола а потім і через спів різних українських релігійних пісень. Oтець Стефан дбав про парафію, розвивав спів. 
   На жаль, були це часи комуністичного режиму і свяженикам не було дозволено мішатися у народні справи. Все одно, отець Стефан допомагав як міг. Був одним з ініціяторів перших таборувань української молоді, з яких пізніше розвинулися літні школи, які і до сьогодні існують у Xорватії.
   На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід. Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку. Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Eрдуту і передати привіт Гавріїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару. Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.
   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.
  Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили до цього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиці почалося. Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.
   Радо отця Стефана вітали і за кордоном. Перебував на душпастирській праці в Aмериці, де брав участь у Першому Світовому Kонґресі Вільних Українців. Виконував і душпастирську працю в Мюнхені, в Німеччині.  До речі, ми там знову зустрілися.  Я поступив на курси українознавства на Українському Вільному Університеті.  Oтець Стефан мене фінансово підтримував і помагав порадою.  Радив він мені чим більше слухати, вчитися.  I я це робив. Перебування у Мюнхені додало нових обертів моїй національній свідомості.
   Моя остання зустріч з отцем Стефаном відбулася в березні 2003 року. Це була наша перша зустріч відколи мене в 1998 році висвячено у дякона. До того часу о. Стефан мене завжди кликав „Міську“, а тепер звертається до мене „отче дияконе“.  Для мене це була велика честь.  I знову, це все сталося бо він знав коли і де мене вислати і кому передати привіт. 
   Під час нашої розмови, я не відважився спитати, щоб співслижити з ним Святу Літургію.  Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував.  Tої неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому запропонував мені служити разом з ним для своїх батьків.  Це було так як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших дітей Наталю і Kатерину, в якій я часто співав Aпостола.  Я буду случити у цьому храмі разом з людиною, яка власне і вивела мене на цю дорогу праці для церкви і народу.
   Церква була заповненою по береги. Родина, знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі.  Церква з перспективи священослужителя виглядала якось інакше, а у відношенні до канадських церков, насправді мініятурною.  Oднак, радість була великою. Kоли я почув перше „Господи помилуй“ у заповненій церкві, хотілося плакати і на голос дякувати Богові за цю ласку.
  Після Служби Божої отець Стефан і я зробили ще спільну знимку з родиною.  I в нього і мене в очах можна було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко даю, але все таке дає.  Ми оба зрозуміли велич цієї хвилини   Була це наша остання туземна зустріч.  Вістка про його смерть болюче врізалася у мою свідомість. Відійшла від нас людина,  велич якої мало хто помічав, бо вона не хотіла тої величі показувати.  Він хотів бути слугою, а не щоб йому служили.  Tому, ця людина заслуговує на більше аніж на пропам’ятне слово. Oтець Стефан заслуговує на більш тривалий знак нашої вдячности.  Чи це буде пропам’ятна плита на церкві Візнесіння Господнього у Сремській Митровиці, чи це буде заснування центральної бібліотеки товариства Просвіта, яка буде носити його ім’я, чи це буде пропам’ятна монографія, це не важне.  Важне, щоб щосьбуло.  Ми, українці які народилися на просторах колишньої Юґославії, не маємо свого пантеону.  Ми повинні його почати будувати, віднаходити ікмена тих людей, які працювали для народу, але народ їх забув. Почнімо від отця Стефана Пітки. Не забудьмо його. Бо, якщо забудемо, то його праця і його, власне, ціле життя, пішло намарно. A марним воно не було.  
   Вічна йому пам’ять. 
Tоронто, травень 2004 р.   


Березень 2003 року: автор статті читає Євангеліє.  На другому плані блаженної пам’яті отець Стефан Пітка  

***


«Календар Рідного слова» номер 1, 2006 року. Видає Газетно видавнича установа «Рідне слово», Кула

Оксана Стецюк

Отець Стефан Пітка
(28.02.1934 – 8 06 2003)

Виповнилося три роки від сумної події дня смерті о. Стефана Пітки видатного священика, громадського діяча, людини з великої букви, духовного наставника української діаспори, великого патріота свого народу.

Дитинство і молоді роки о. Стефана, проведені в Боснії

     Народився 28 лютого 1934 року в с. Дабрак, Хорвачани в Боснії, у сім’ї Володимира і Софії (роджена Пукашевська), які не були багаті майном, але їх головним багатством були честь і повага між людьми. А ще більше багатство дев’ятеро дітей, які зростали у цій сім’ї.
     Початкову школу закінчив у с. Поточани в Боснії, гімназію в Білгороді і в Загребі, а пізніше навчався в учительській школі у м. Боснійська Градішка. Богословські студії закінчив у Загребі.
     Після закінчення гімназії молодий хлопчина подався на заробітки. Коли відвідував рідне село, то згуртовував і очолював молодь; організовував музики у покиненій кузні, яку разом з іншими, засукавши рукави, впорядкував, і це був теплий куток для згуртування української молоді. Ця хорвачанська кузня стала своєрідною легендою, це було скромне продовження довоєнної діяльності «Просвіти».
     Після проходження військової служби вирішив визначити свій життєвий шлях і поступив до Загребської гімназії, а згодом і на богословські студії у Загребі, які успішно закінчив.
      На празник св. Іллі, 2 серпня 1964 року, в рідних Хорвачанах владика Криживський Гавриїл Букатко висвятив його на священика.

Заснування греко-католицької парафії і побудова церкви в Інджії

     Багато труднощів при побудові церкви в Інджії усунено завдяки зусиллям о. Стефана Пітки.
     На початку 1965 року о. Стефан частіше відвідував Інджію. У той час Богослужіння для наших людей служилися у римо-католицькій церкві в Інджії, до якої час від часу прибував греко-католицький священик з Сремської Митровиці. В Інджії в той час проживало близько 130 чисто українських родин і близько 20-ти мішаних подружніх пар. Також значне число українських сімей проживало в Старій Пазові, Земун Полі й у навколишніх селах.
     Це і стало поштовхом для надіслання листа від вірних греко-католиків Крижівської єпархіїз проханням заснувати греко-католицьку парафію в Інджії і надати священика. Прохання було підтримати зі сторони владики Крижівського Гавриїло Букатка, і люди почали збирати гроші для придбання приміщення під церкву.
     Того ж 1965 року куплено стару хату, з двох кімнат якої зроблено парохіяльну каплицю, а других дві були призначені для помешкання священика. 29 липня 1965 року відбулося посвячення каплиці. У 1966 році на місце старої стайні побудовано помешкання для священика, а на подвір’ї  збудовано невелику парохіяльну залу.
     В 1067 році  подали прохання до місцевого уряду про дозвіл на побудову нової церкви, на яке не отримали відповідь. У 1972 році було закликано державну комісію, котра всановила, що існує небезпика зрушення будинку, і було дано дозвіл на ремонт будівлі. Пізніше цей дозвіл було скасовано і після багатьох зволікань було дозволено будівництво нової церкви. Тож було розпочато будівельні роботи, в яких парафіяни брали активну участь.

Діяльність о. Стефана у періоді 70-х років

     У цей період владика Гавриїл Букатко дав благословення о. Стефану на купівлю приміщення від французьких монахів у Білгороді, яке пристосували для Богослужінь для греко-католицької громади Білгороду. Першим священиком був о. Олександр Біляк.
     У 1967 році о. Стефан відбув у Чікаго в США на парафії свв. Володимира і Ольги. В листопаді того ж року взяв участь у Першому світовому Конґресі Українців у Нью-Йорку в готелі «Гілтон», ставши єдиним представником тодішнього східного блоку Європи.
     Короткий час о. Пітка служив священиком в українських греко-католицьких парафіях у Канаді. В цей час збирав добровільні пожертвування на побудову церкви в Інджії. У цей же період нав’язав  тісні контакти зі Злученим Українським Американським Допомоговим Комітетом у справі надання допомоги для побудови школи ім. Тараса Шевченка у с. Дев’ятина в Боснії і для жителів цього села. Також виділено стипендії шістьом студентам-українцям з Югославії. Про це свідчать листи, надіслані від др Володимира Галана, тодішнього президента ЗУАДК, і професора з Боснії Івана Сватка.
     Після виконання цих обов’язків о. Стефан повернувся на парафію до Інджії, де був парохом, а в липні 1973 року перейшов до Сремської Митровиці, де служив священиком греко-католицької церкви Вознесіння Господнього.

Священича діяльність у Німеччині

     У період 1979 до 1982 років о. Стефан служив настоятелем катедоального храму Покрову Пресвятої Богородиці та св. Апостола Андрія Первозваного в місті Мюнхені в Німеччині, де доклав чималі зусилля до розбудови катедрального храму і Апостольської Екзархії для українців у Німеччині і Скандинавії.

Чималий внесок о. Стефана на народній ниві

     Після виконання священичих обов’язків у Німеччині о. Стефан повернувся на парафію у Сремську Митровицю, щоби душпастирювати серед українців з Боснії. Там служив до останіх днів свого життя.
     Активно брав участь у діяльності в той час ансамблю «Коломийка» у Сремській Митровиці, який пізніше переріс у Товариство плекання української культури. Також був одним із засновників Товариства української мови, літератури і культури «Просвіта». Брав на себе різні обов’язки, активно залучаючи молодих людей і надаючи великого значення роботі з дітьми і молоддю.
     Організував і очолював Літні школи україністики, його віддана підтримка та наснага стали запорукою успіху цих шкіл для дітей української діаспори. Навчав дітей на уроках катехизму і завжди мав велике розуміння потреб молоді, а й людей взагалі. Організував паломництво в Україну, був одним із організаторів поїздки молоді в Україну під назвою «Слідами предків». Організував гастролі культурних товариств з України.
     Безмежну вдячність висловили о. Стефану діти з України, що посдраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і які завдяки  зусиллям отця мали змогу покращити своє здоров’я у Воєводині. Багато зусиль було докладено з його сторони щодо організування і оформлення Національної Ради української національної меншини у Сербії і Чорногорії.
     Не раз о. Стефан радив і просив братися до роботи, адже якщо ми хочемо зберегти свої корені, свою рідну мову і культуру, то повенні багато працювати, бо нам ніхто нічого не подарує.
     Поминальними Службами Божими і панахидами пам’ять о. Стефана вшанували родини Пітків і парафіяни парафій Успіння Пресвятої Богородиці в Інджії і Вознесіння Господнього у Сремській Митровиці, відзначивши третю річницю з дня його смерті. Вічна йому пам’ять!

***

     «Голос Союзу русинів і українців Сербії і Чорногорії» - число 9

А. Дудаш


Пошвецена памятна таблїчка о. Стефанові Питкови

На чесц, славу и вичну памят

     З нагоди 15-рочнїци Союзу Руснацох и Українцох Сербиї и Чорней Гори, внедзелю после Служби Божей, у грекокатолїцкей церкви у Индїї одкрита и пошвецена памятна таблїчка о. Стефанови Питкови.
     Памятну таблїчку пошвецели индїйски парох о. Михайло Дудка и парох у Сремскей Митровици о. Михайло Режак.  Пред делегацию Союзу, вельочисленима парохиянами зоз Индїї, Сремскей Митровицци, Руми, Нового Саду и Београду, як и пред членами фамелиї ог. Питка, индїйски парх гварел же є подзековни Союзу Руснацох и Українцох же тирвацо зазначели роботу о. Питки и зоз тим му указали чесц и же би ше грекокатолїцку церкву у Индїї  збудовало. О. Режак наглашел же цо о. Питка зробел за живота за индїйских парохиянох и за їх духовни живот.
     З тей нагоди Владимир Кочиш, секретар Союзу Руснацох и Українцох, пречитал биоґрафию о. Стефана Питки, а на концу делеґация Союзу пошла на гроб одац почесц о. Питкови.
     На тей святочносци були присутни и уметнїки хтори направели памятну таблїчку – Силвестер Макаї, хтори ю креативно обдумал и Янко Микита, хтори ю вилял зоз месинґу. 

***** 


«Нова думка», Часопис Союзу Русинів і Українців Хорвації, Вуковар, но. 149 - 2009 р.

Павло Головчук

До 75-річчя з дня народження отця Стефана Пітки

Духовний наставник українського народу на території колишньої Югославії

      Отець Стефан Пітка - видатний священик, громадський діяч, духовний наставник українського народу  на території колишньої Югославії. Народився він у селі Дабрак (Боснія) 28 лютого 1934 року в багатодітній родині Пакушевських Володимира та Софії. Початкову школу о. Стефан закінчив у селі Поточани,  гімназію - в Білгороді та Загребі, згодом навчався в учительській школі у м. Боснійська Градішка, а богословські студії закінчив у Загребі. Після закінчення військової повинності Стефан поступає до Греко-католицької духовної семінарії, а згодом і на богословські студії. 2 серпня 1964 року в церкві в Дабраку крижевський владика  Гавриїл  Букатко рукоположив його у сан священика. В липні 1965 р. о. Стефан засновує парафію української греко-католицької церкви в м. Інджія  (Сербія). А через деякий час, дякуючи його старанням, там була збудована церква. 1966 року о. Стефан засновує українську греко-католицьку парафію в Білгороді і, купивши будинок, пристосовує його для церкви. 1967 року о. Стефан поїхав у Чікаґо (США) на парафію св.Володимира і Ольги.
     Отець Стефан - засновник та учасник Першого Світового Конгресу Українців (СКВУ) у Нью-Йорку, єдиний представник тодішнього східного блоку Європи.
     Деякий час він працював на українських греко-католицьких парафіях у Торонто і Саскатуні (Канада). Згодом о. Стефан повертається на службу  до Інджії, а в липні 1973 року переходить на парафію до м. Сремська Митровиця. З 1979 по1982 р. отець Стефан був парохом  Катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозваного в Мюнхені (Німеччина). А потім знову повернувся  в Сремську Митровицю, де й служив до останніх днів свого життя. Отець Стефан був активним учасником діяльності ансамблю “Коломийка”, який пізніше переріс у Товариство плекання української культури. Також був одним із засновників Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта”. Взявши на себе різні обов’язки, активно залучав молодь до культурної праці, приділяв багато уваги роботі з дітьми.
     Організовував і очолював літні школи українознавства. Навчав дітей катехизму і завжди мав велике розуміння до потреб молоді. Організовував паломництва по відпустових  місцевостях в Україні, був одним із організаторів поїздки молоді в Україну під назвою “Слідами предків”. Запрошував на гастролі культурно-мистецькі товариства з України. Безмежну вдячність висловили о. Стефану діти з України, що постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи, які завдяки його старанням мали змогу покращити своє здоров’я у Воєводині. Багато зусиль доклав отець Стефан до організації та діяльності Національної ради української національної меншини в Сербії і Чорногорії.
     Отця Стефана Пітку люди пам'ятають, як відданого священика, активного громадського діяча, щирого українця та добру людину.
     Отець Стефан відійшов до Господа по вічну нагороду 8 червня 2003 року, але пам'ять про нього живе в серцях людей, які його знали і шанували.

***
     Шановні! Ви також, якщо прочитали цю сторінку, згоджуєтеся зі мною, що світлої пам'яті о. Стефан Пітка заслужив своєю відданістю Церкві і Народу, за що прожив ціле своє життя, що ці матерали потрібно вкласти в одну якісну книжку, яка була б своєрідним пам'ятником цій заслужній людині для Української громади країн колишньої Югославії і Українського народу в цілому.
    Якщо можете до цих матеріялів додати щось з свого боку, що заслуговує знайти місце у майбутній книжці. Сподіюся, що цього року ця книжка мала б бути закінчиною і виданою. Щоб це здійснити потрібно мати певну суму коштів, до яких у цей час тяжко приходиться. Тому, хто зможний, нехай допоможе у цьому важливому намаганні віддячитися світлої пам'яті о. Стефану Піткі і щоб залишилося записане слово для майбутніх поколінь.


Атор Монографії Петро Ляхович
pljahovic@gmail.com

Нема коментара:

Постави коментар