Сім’я Сем’янів у українській громаді Сремської Митровиці


     Якщо бажаємо розсвітлити українську громаду Сремській Митровиці і як почала активність на плеканні української культури у тому осередку то не можемо обминути сім’ю Сем’янів. З найстаршого до наймолодшого члени цієї сім’ї спричинилися а потім і були активними у гуртку українського фольклору «Коломийка». І зараз у Товаристві плекання української культури «Коломийка» є члени цієї сім’ї.  Було б цікавим написати що сказав про себе, свою сім’ю і початки активностей найстарший, вже покійний Василь Сем’янів:

Василь Сем'янів
     «Мої до Боснії приїхали з України, від Тернополя, село називалося Діл. Це було 1914 року. Купили землю від турків, тоді доробилися та докуплювали землю. Ми мали 12 гектарів в селі Брезік коло Прнявору. Було село Гайова блисько коло нас і Лишня, а з другого боку було сербське село. Дідо мав троє дітей, дві дочки і сина. Мій батько і ми жили у маминого батька, а татові батьки жили на Камяниці і у них було три синів і три дочки. В той час в Босні люди жили досить добре, робилося примітивно, не було машин, техніки. Були люди веселі, як я собі пригадую, було досить весіль, робили деякі притки, не було струї, телевізії. Люди найбільше займалися польпрівредою, дівки займалися все на якихось притках, прили, ткали. Люди там найбільше сіяли пшеницю, жито і кукуруза сіялася досить. Не родило як тут у Сремі. Жилося як на селі, оброблялася земля, трималася худоба, колись не було тих фабрик... Люди почали веселюватися 46 року все до 70 року. Причина була, мишлю, там війна наробила досить клопотів, було випадків, що напали на наших людей. А потому люди прийшли, подивилися, що тут легше прийти до життя, а друге, що я знаю, хто мав більше дітей. Там по селах було далеко слати до школи, хотіли школуватися, не було більше, щоб пасли худобу і землю робили. До школи було далеко, до Банялівки далеко від нас, до Прнявору також далеко. Було тільки до восьмого клясу, так що люди пхалися до більших міст, до ліпшої землі і так. Ті, котрі закінчили школу йшли далі, не затримувалися у тих селах, ніти дороги доброї, ніякої... Ми переселилися 70 року до Сремської Митровиці, перше перейшов з Брезіку до Чорле 67 року, а тоді тут. Я як перший раз прийшов, купив був тут хату, не моглася переписати, була дика будівля. Тут вже було українців, котрі вже раніше прийшли, помагали одні другим, хати мурували «мобою», як сказали. Було багато дітей, було тісно, мусілися добудовувати. Ту хату продав, бо не міг переписати, ледви гроші дістав, купив тутка пляц, латалося потроха, клалося. Тут наші люди помагали досить, приходили у «мобу» (толока) і «подрум» (підвал) копали і «темель» (фундамент) копали, фамілія і сусіди... Крім праці були і забави, все робилися якісь за новий рік дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі і Гільчишини, в той час було вже багато українців, у Шашінцях також.
     Забави робилися по хатах, нараз почали дітеська тут у мене на подвір’ї, Причепа Славко грав, Михайло вже зачав дещо вчити з ними, зробилися активніші, зачався фольклор, всюди наступали...
     З народних звичаїв було, що ходили вінчувати на свята, ходили дітеська і ще мої два-три хлопця. І Воротнякові тут приходили, тоді йшли від хати до хати засівати, до рідніших, до фамілії...
     Всі активності могли б обновитися, як би діти хтіли. Я би нашим українцям доручив, щоби були активніші, щоб були якісь відкритіші, обновлєли котрі си пригадують старі свої обичаї, за Новий рік, за Николая. Колись дітям за Николая клали родичі під подушку деяких колачиків, цукерків.  Ті обичаї обовязково робилися, і сходилися, і колядували, і активностей було інакших, інакше обходилися. Требали б обновити, іти на фольклор, українську мову, щоб усе було і обновилося, а і до церкви ходили б діти. Найважніше щоби були признаті як люди, котрі тут живуть, роблять і мають свої активності, щоб мали охорону. Ми мусіли б мати школу, де б українські діти училися, хоч два рази на тиждень, чи як там, українську мову, українське письмо, так щоб щось знали, від кого настали, щоб знали свої звичаї, потанцювати, заспівати свої пісні...
     Про Вісник думаю, що міг би бути багатіший, щоб дехто з людей фінансував, щоб було щось більше писано, щоб більше людей писало, могли б і діти писати якісь віршики, щось написати, щоби було що читати... Наші люди зробилися якось не скорі до праці... Я спонсорую той Вісник, щоб то проширилося. Хто прочитає, хто розуміє той певне що буде інтересуватися за своє майбутнє, щоб у Віснику виходило, що може прочитатися про наші активності, чи будемо десь виступати, де будемо їхати, може знов у Україну, десь вийти подивитися і тут у Сербії. Люди тяжко розуміють ту мову, але котрі інтересуються, треба да нучаться. То ніє мова на високому рівні, то наша народна українська мова...»

Марися третя зліва а Василь п'ятий
     З самих початків Василь Сем’янів з дружиною Марусею були члени групи співаків джерельних пісень у «Коломийці» аж до кінця свого життя. Їхні діти Йосип і Зеновій були танцюристами від самих початків а пізніше прилучилися Ярослав і Стефан. Батько Василь купив Ярославові і Стефанові акордеони, на яких вони пізніше грали і були і корепититорами у ансамблі.
Ганя в горішньому ряді друга зліва
      Донька Гання досить рано прилучилася до групи співаків джерельних пісень, у якій і по сьогодні співає і навіть є видучим голосом. У ансамблі брали участь і внуки, доньки Ярослава Олександра і Ева і син Гані Петро.
Ярослав перший а Стефан другий зліва
     Стефан по закінченні початкової і середньої школи у Сремській Митровиці поїхав на Україну студювати хореографію. Кілька років жив і працював у Білій Церкві (Україна) а тоді повернувся до Сремської Митровиці. Сьогодні є досить активним у товаристві «Коломийка» як корепетитор танцюристам і групам співаків: групі співаків джерельних пісень, мішаній групі співаків та дитячій вокальній групі. Він також добре пізнає українські музику та спів, в чому досить помагає у мішаній групі співаків. У других українських осередках Стефан займається викладаням української мови з елементами національної культури та хореографією.
     На останьому Балі у його довгому житті у Сремській Митровиці Василь Сем’янів вийшов  наперед, взяв мікрофона і звернувся до присутніх. З великими емоціями він подякував українцям Сремської Митровиці за те що так гарно гуртуються на таких маніфестаціях і запросив їх, щоб це продовжили і ще більше розвивали. З його щоків покотилися сльози ніби відчув, що його життя приходить до кінця. Він ціле своє життя прожив з сильним відчуттям приналежності українському народові і старався перенести це на своїх нащадків і земляків, що йому у великій мірі і вдалося.

Нема коментара:

Постави коментар