недеља, 06. март 2011.

Помер Іван Терлюк

In Memoriam!
Вічная пам'ять! 
ІванТерлюк
1939-2011

Товариство плекання української культури "Коломийка" з Сремської Митровиці дякує Іванові Терлюку за всі його діла на полі збереження української самобутності і освіти для української громади на теренах бувшої Югославії!

     У часі, коли Іван Терлюк був журналістом у русинській газеті "Руске слово" і упорядковував сторінку на українській мові у згаданій газеті, "Коломийка" починала свою діяльність. Іван Терлюк постійно надглядав працю у "Коломийкі" і про це порядно писав у "Рускому слові". Інша велика справа, в якій Іван Терлюк спричинився до "Коломийки", був запрошений писати монографію Товариства "Коломийка". 2005 року вийшла з друку книжка "Коломийка 25 - монографія товариства", якої авторами були Іван Терлюк і Петро Ляхович.

      Зміст цілої цієї монографії знаходиться на цьому Блозі між першими постами.


Книжка "Оповідання" Івана Терлюка
Новий Сад 2007


    Відомий український журналіст, публіціст і громадський діяч, який ще постійно займався й проблематикою навчання рідної мови для українських дітей – Іван Терлюк стає перед читачами також і як досвідчений прозаік. В Своїх оповіданнях він зображає життя українців після переселення з Галичини в Боснію, їхні звичаї, радощі, турботи. Книгу оповідань Івана Терлюка можна рекумендувати всім українцям колишньої Югославії, та і ширше.
                                                                                                       Андрій Лаврек
Під глухими небесами
     Життя українців, поселених наприкінці 19-го століття з Галичини, а звідси розсіяні по Сербії та Хорватії, стали творчою увагою журналісти, публіцисти, історика культури, лінгвіста і поета Івана Терлюка. Цю тематику він опрацював багатьох статтях, записах та фахових працях, публікованих від сімдесятих років минулого століття до наших днів і цим надав свій внесок до збереження до збереження національної свідомості і мови українців на цих просторах. Його збірка оповідань, умовно назвав би їх " Під глухими небесами",  та свої витоки в тому ж самому тематичному джерелі.
     П'ять прозових творів, "Свято", "Сівачі", "Господарка", "Баба Юстина", і "Слуга" та жановими характеристиками по сутіі своєріднірепортажі, етнографічні картини, а до речі оповідання, це Терлюкові розповіді про перше і друге покоління українців, які пританені австроугорським урядом, у пошуках за куском хліба, з Галичини поселилися до Боснії 10-20 років перед Першою світовою війною. Увага автора передусім спрямована на соціяльний і моральний аспект життя тих поселенців. Їхнє намагання в новому краї звести гніздо і зберегти свою національну самобутність це спільний мотив цієї прози.
     Завдяки доброму пізнанні цих людей, з яких і сам походить, та безсумнівній способності обсервації, автор  способом опису подробиць, яскраво освітлив драму, яку, добре заховану, несуть в собі його герої, бо дійсність вперто стирає їхні сподівання. Цим трагічним баченням поселеницької долі звичайного новоприбулого, він відстоює ті загальні ідейні своєрідності, які в суті знаходять грунт у екзистенціальному розумінні людського існування.
     Проза Івана Терлюка сприймається як автентичне свідчення, в якому найбільшу силу мають діалоги людей, широка реалістична картина та нюанси псигології у помірковано мотивованих постатях. Ці прикмети її піднімають на рівень мистецького вислову, найввічлевіше презентованих  у оповіданнях "Свято" і "Слуга".
                                                                                                                             Лука Хайдукович 


Автобіографія
     Було б найпростіше на початку цієї першої книжички написати кілька слів про себе, але старі знайомі порадили написати більше, бо я був і свідок і учасник, а часто і безпосередний виконавець багатьох активностей і подій, які в добрій мірі вже відійшли в нашу історію. Це тимбільше, що дехто вже пише, що ми, відколи тут на цих балканських просторах, історії й не маємо. Пригадаю слова одного нашого визначного діяча, вже покійного пана Левка Примака, який мені сказав: «хто тобі винен, що ти не вмів втічи ні від одного обов’язку».
     Народився я 8 вересня 1939 року в селі Поточани, точніше на самій межі двох сіл, згаданих поточанів і Хорвачанів, у засілку Дабрак, у хаті повище церкви, що збудована на землі, яку дав дід Танас і який з дружиною Явдохою мав 5-ро дітей: 3 дочки і двох синів. У старшого було дві дочки, а у батька і матері (з роду Капроцьких-Бачинських) син і дочка та прізвище впало на мою особу. Це не легко, бо рідня була – нівроку. У старшої дочки 8-ро, а другої аж 12-ро, у третьої 6-ро дітей і потім – посуха.
     Хрестили мене у новій церкві, яку мав посвятити владика Д. Нараді, але після майже 3-місячного чекання парох о. Михайло Юриста посвятив храм, в переповниній церкві відправив Богослужіння, після чого охрестив аж 19-ро дітей, між ними й мене.
     Коли кінчалася війна нам конфіскували великий млин і як надолуження наділили швабську хату у Будисаві. Виявилося, що батько мусів з цього млина змонтувати два у віддалених селах, та мені прийшлося, після строгої дідової «школи», перший клас кінчати в Поточанах і якраз мені першому вчителька виписала свідоцтво вже на початку травня, бо ми від’їджали «там десь далеко». А опинилися у Будисаві коло Нового Саду, де замість хати застали голі стіни, бо інші колоністи не зносили вугілля з-під землі і попалили все, що могло горіти з чужої все ще не населеної хати.
     Наділили нам новісіньку хату – грубезні стіни з землі і у них прорубані дюри. Але зійшлися наші українці (було понад 30 родин) і за короткий час у хаті було можливо жити.
     Бути без корови, коли не продавалося молоко в торгівлі, була прикрість і ми, на батьків великий сором, взяли подаровану козу, яку мені прийшлося пасти. Батько зараз почав працювати в млині і за короткий час став завідуючим (і відповідальним) а робітники з пустої Боснії думали, що звідси можна красти, хоч і знали, що тут вимірений кожний мішок. Нарешті злодіїв зловили, а батько був під загорозою.
     Я доглядав козу і бавився з ровесниками, виключно мадярами і до початку шкільного року вже непогано говорив по-домашньому. І вже першого дня в школі мене директор (я й не знав, що це наш другий сусід) перевів з переповненого сербського класу в свій, не даючи ні битого гроша на мої протисти. І так я 2-ий і 3-ий класи кінчав по-мадярськи, навітьо відмінно. Збігом обставин збираємо ламатки і поселюємося в селі Шашінці коло Сремської Мітровиці, де дістали хату на самому кінці села.
     І знов клопіт у школі, бо прийшлося забувати угорську і вдосконалювати сербську мову. Там застали понад 20 українських родин, а наша молодь з Боснії постійно прибувала. Там пробули 3 роки і сільський старшина відшукав нам нове місце – хату з того ж фонду в Лачарку, на противному боці міста. Починай господарку з нулі. У школі «свіжих» завжди перевіряють не лише вчителі, ще більше ровесники. Приходив з синцями, а від батька заробляв ще більше, бо він не бажав у хаті мати розбишаку. І це минулося й 8-річку кінчив відмінно. Одна дорога, на яку направив більше вуйко Василь ніж тато – до славної ґімназії в Сремській Мітровиці. Не було тяжко вчити а тяжче дійти до школи, незалежно від погоди, понад 6 км, на вилосипеді, взимку пішки, а коли дула «Кошава» (вітер з Карпат) всі ми часто йшли «навґіл». І так цілих 4 зими, бо автобус почав їздити коли ми кінчали.. Як ґимназиста мене (і ще двоє) обрали писати до тодішньої молодіжної газети «Младост». Мабуть тоди заробив «хворобу» писати. Крім книжки не обминали і домашні обов’язки, а крім іншого любив і спорт.
     На факультет не міг ні думати, бо селянським дітям стипендій не давали, батько все більше заглядав у чарку а мати все більше хворіла. Прийшлося працювати, перше наплачувати струм у селі, а добре заробляв вкладаючи нові електро-інсталації по домах. Так і не міг уникнути воєнного обов’язку, якого відслужив у школі запасних офіцерів, навить з відзнакою.
     Повернувся, працював поки не зловив мене родич о. Дмитро Стефанюк, який 1962 р. засновував нашу парафію у Вуковарі і прийшлося вчити дяківські обов’язки.. Аж після цього став студентом Новосадського ун-ту. І знов беруся до пера, бо зловили мене до редакції студентської газети «Індекс». Рівночасно став постійним членом КМТ ім. М. Горкього в Новому Саді. А тут аж два опікуни, які заставляють вивчати рідну мову: парох о. Максиміліян Буіла і вчитель та письменник Михайло Ковач. В Товаристві вивчив русинську мову, а тут і інші зацікавлені до праці на нардній ниві, як Роман Тимко, син о. Онуфрія, відомого етнографа, музиколога, словом – людини-живої енциклопедії. Роман був один з ініціяторів гуртування русинсько-української і домовлено посприяти, щоб у Приняворі відзначити великий ювілей – 100-річчя смерті Т. Г. Шевченка.
     Домовлено, що нас кілька це приготуємо за 10-ок днів. Коли перед Преображенням Господнім до Принявора приїхав тільки я, признаюся, що злякався, а домашні опікуни, Іван Сваток та о. Григорій Біляк постаралися, щоб я мав допомогу в особі невтомного Петра Козбура та іншої молоді і навіть дітей. Працювалося від ранку до вечора, все «сідало на своє місце», а «помічники» приїхали на останні репетиції. Злісний Іван Сваток не хотів ні вислухати їхні виправдання.
     Урочистий вечір пройшов успішно, кажуть навіть величаво, а до незабутнього настрою прилучилися славні музиканти Ступляки з Лішні, які розважали повний зал до пізної ночі.
     Наступного дня ми зібралися і вияснили свої бажання і плани, та засвоєно, що там треба братися не лиш до самоосвіти, але і до організованої праці у своїх осередках та організації літніх зустрічей, та для цього обрано і координаційну групу з представників універсітитів і наших осередків. Завдання невідкладне: наступного літа мусимо організувати зустріч нашої молоді робочого карактеру. Зрозуміло, ніхто не сміє занехати свої основні обов’язки, а до того маєм і ще один – знайти місце для цієї літньої зустрічі. Весь час контактуємо між собою і шукаємо.
     Я розголоситв між знайомими і не дуже сподівався, що знайду, бо вже травень. Раптрм мене шукає студент з іншого факултету, представився і питається, чи я шукаю невеличке місце зовні міста, дешеве, доступне... Я ще й не відповів а він пояснив, що по матері українець, інакше очолює студентську організацію феріялців (для відпочинку) і що можемо дістати будинок на «Змаєвці» (Фрушка гора) після 10-го серпня, тільки платимо кухарку, забезпечимо харчі (і в цьому він допоможе), наводимо порядок і, головне – повинні бути членами згаданого союзу. Я не встиг сказати що мабуть з нас майже ніхто не член, він пояснив, що завтра принесе 20-ок членських книжочок, я маю розіслати, зацікавлені повинні заповнити і приліпити фоторгафії, а він потім вдарить печатки і – маємо на диспозиції будинок який нам потрібний. Якщо буде замалий то є і палатки (шатори). Є дві кімнати й 8 постель.
     «І ложка в меді і велика праця» щоб усе приготувати, було мені на гадці. Написав листи і за допомогою секретарки факультету розіслав книжички. З Романом та двома «опікунами» запропонували програму цієї першої зустрічі. Невдовзі почали надходити і заповнені книжички і згоди або зауваги на запропоновану програму. День скоріше, 9-го серпня 1965 р. нас два поїхали й завезли посуду і палатки, намонтували постелі, скосили буряни, а на роздоріжжі повісили вказівну таблицю «Змаєвац – табір молоді!». Наступного дня з ранку, Ромко з таблицею «Організація таборування» чекає учасників на новосадському вокзалі разом із Славком Рудеком, який буде первозити на мікробусі (комбі), я чекаю на автобусній зупинці, а Владко Біленький вже на роздоріжжі на Фрушкій горі. Перші приїзджають ті з Боснії на чолі з Іваном Сватком, потім привозять харчі, молоко і хліб з Вербасу, а за ними ті з Вуковару, Нового Саду, інших місцевостей. До обіду всі тут крім Йосифа Панковича з закинених Пішкуревців. Після сніданку – перша нарада, оберання оргкомітету і ухвалення програми та розподіл завдань, а після цього починає робоча частина. Кожна доповідь кінчається дискусією і пропозиціями – що в майбутньому. Після обіду і робота і розвага, співаємо пісні і пояснюємо майже кожне слово, та настрій і робочий і веселий. Вечір веселий хоч більшість дуже втомлена. Порядок тримає голова табору і безперечний авторитет Іван Сваток.
     Наступні дні проходять як заплановано, але і в обговоренні – що і як далі та пропозиції аназізуються і поволі стають програмою наших наступних завдань у своїх осередках. Все це важливе, бо ми фактично на початку здійснення всіх насушних національних потреб. Доповіді про відомих українських письменників і гетьманів, постаті з нашої та української історії. Основи з мовознанства...
      Майже щодня навідують нас відомі діячі і з власного досвіду «позичають» нові ідеї. А ми набуваємо перші відомості з національної історії, літератури, слухаємо вірші живих русинськихписьменників, Михайла Ковача, Мирослава Стрібера, Миколи Кочіша, а про музику розказує і показує о. Володимир Тимко (це був найвеселіший день). Таборування кінчається після 10 днів серйозної роботи читанням головного документу, якого так і назвали: «Наші плани і невідкладні завдання» якого схвалено оплесками, що уважно вислухала й похвалила делегація  русинських культурно-освітніх та політичних діячів. На закінченні оброно новий склад Оргкомітету для приготування наступної зустрічі, яка, як домовлено, відбудеться в Приняворі. Закінчення було спонтане як і початок.
     Виявилося, що ця перша зустріч молоді і окремо її програма, збудила старших і заставили їх зробити ще більше крок вперед: з наміром заснувати нашу національну організацію, бо ці молодіжні зустрічі були, однак, організовані більш спонтанно. Треба вийти на ширшу дорогу національного відродження. І вже до осені підготовано все для Установчих зборів Української національної ради БіГ (бо в інших республіках відповіли – «розглянемо»).
     На Зборах засвоєно основні документи про права і обов’язки керівних та робочих органів Української ради, хоча і було спроб типу «зачекайти, щоб і ми в нашому осередку (Славонія, Воєводина) заснували щось подібне», на що відповідь була проста і ясна – йдіть услід за нами, а ми потім легко об’єднаємося.
     У цій програмі молодь і далі мала значну роль і навіть головне завдання у актуальному трикутнику розвивати освіту-культуру-інформування. Відгук між людьми у всіх наших осередках був позитивний, а на практиці показав і охоту людей до праці, бо вже до весни ожили кілька згаслих міських культурно-мистецьких товариств. Були випадки, коли старші люди говорили: - ось відновили колишню «Просвіту»! Це свідчить, що більшість людей, ще до вчора байдужі до всього, раптом стали зацікавлені до праці.
     Вже наступного 1966-го року делегація навідала не лише відомий фестиваль у Свіднику, але мала конкретні розмови з найвищими представниками КСУТ-у (організації українців Східньої Словаччини) і осягнено конкретні домови про співпрацю, бо у них і на практиці все було на завидному рівні.
     Коли ми попросили, щоб нам забезпечили чимбільше їхніх шкільних підручників, навіть тих вживаних, вони були здивовані, але зрозуміли, що вони для наших потреб і умов зовсім відповідають. Того ж літа я вже став журналістом у русинському видавництві «Руске слово», з нашим намаганням, щоб невдовзі мати свою газету. Але це не здійснилося. Вже наступного літа підручники привезені, а я, з допомогою Миколи Кочіша, написав аналіз і пояснював перед комісією Освітньої ради, після чого вже тої ж осені 1997=го року почали вживатися у майже всіх наших осередках. Разом із учителькою Славою Біленькою провели консультації з учителями.
     Того літа в Бєлграді побували два українських письменники (Петро Дорошко і Юрій Полторацький), я супроводжував їх по наших осередках і тої ж осені був запршений, як гість СПУ, до Києва, познайомився з багатьма українськими письменниками й митцями, а навідав і могилу Т. Г. Шевченка коло Канева і був. Мабуть, перший з українців, який мав таку нагоду. Хоча працював журналістом, мій постійний обов’язок був: слідкувати за навчанням рідної мови, але і звичаї, пісні, обряди й інші народні скарби, в чому найбільше помагав Павло Головчук.
     Потім нас у Воєводині 1973 р. спіткала нечесна поведінка русинських комуністів, які до своїх 20-ок тисяч «прилатали» і коло 7 000 українців, осягнули всі права, про які їм і не снилося, а нам скасовано і ті мінімальні права, які до того часу мали. Цей стан, на жаль, триває і сьогодні.
     Аж коли комуністична ідеологія і Партія опинилися перед розпадом, нам почастило заснувати свою першу громадську організацію: Товариство української мови, літератури і культури Воєводини, а мене обрано першим головою.
     Вже наступного 1990-го року в Приняворі урочисто відзначено 100-річчя переселення з Галичини до Боснії. Потім в несприятливих умовах я втік у інвалідну пенсію, брав участь на майже всіх значних сходинах українців світу, бо Україна стала незалежною державою, а нас спіткала біда кривавого розпаду держави, та розсіялися хто куди, а залишилось так мало, що вже засуджені на зникання. За нами залишаться лише наші храми, цвинтарі і, можливо, прізвища. Ні, я не песіміст, це наша реальність. - Іван Терлюк
     

1 коментар:

  1. Сумуємо з приводу тяжкої втрати - смерти дорогого брата і вуйка Івана Терлюка,
    висловлюємо щирі співчуття його сім'ї, родині, близьким,
    з сумом сестра Іванна, Тарас, Микола
    Вічная пам'ять

    ОдговориИзбриши