В С Т У П - частина 1
Коли на початку 70-их років для української громади у Воєводині майже все почало згасати (навчання рідної мови в школах, художня самодіяльність, інформування), до речі коли національні права почали вимірятися іншими критеріями, тобто залежати від проценту в населенні Воєводини, раптом сталося щось, що показало, що не все залежить від строгих, законами закутих прав, але що ці перепони можливо й обминути, долаючи труднощі іншими способами й засобами і осягнути навіть завидні результати на ниві насушних національних потреб. Виявилося, що бракувало свіжих сил і ще більше свіжих ідей для подолання труднощів, які, мов стіна, того переломного 1973-го року "стали нам на дорогу".
В різких політичних змінах у Воєводині національні меншості гостро поділено на тих, які осягнули ценсус і цим їм надано неабиякі права, і на тих, які підведені під поняття "інші", чим, без сумніву, грубо порушувалися всі міжнародні документи про права людини.
І коли лише у двох із п‘яти більш масових осередків, в яких щось осягнено і були умови й потреби "мати щось своє власне національне" (Кула, Вербас, Новий Сад, Сремська Митровиця, Інджія), почав помітний занепад щодо задоволення національних потреб, у одному з них, де до того часу не було фактично нічого, раптом "підпалено вогник", який поступово все більше розгорявся і кидав нове світло й показував, яким шляхом треба йти.
МОЛОДІ, ЕНЕРГІЧНІ...
Молодий Михайло Ляхович з багатодітної сім`ї з Сремської Митровиці 1978 року поступив на Художню академію у Новому Саді і зразу почав навідувати КМТ ім. М. Горького, де окремо приманило його стати танцюристом. Він швидко вчив і наздогнав тих за стажом старших, а окремо цікавила його хореографія. Нахил до музики вже мав з батьківського дому, як і до пензля, а тут ще і краса українського танцю.
Попередного літа він і його молодша сестра Надія довідалися від о. Стефана Пітки про літню школу русинської й української молоді, яка проходила в Ілоку і поїхали - на риск. Зрозуміло, риску ніякого не було. Було потрібно лиш проявити зацікавлення і прилучитися до тих активних.
- Для нас цей з’їзд української молоді був справжнім відкриттям, - пригадує Надя. -Там ми мали добрих викладачів мови, національної історії, співу, а у вільний час займалися хто чим був зацікавлений. Наймасовіші були курси пісень, бо вчив нас відомий диригент Іриней Тимко, а теж і танців, де хореограф був Сильвестер Гача. Ми фактично були зайняті цілий день, а вечером співали і танцювали. Були цікаві й нові знайомства, а окремо нас здивувало що в декотрих осередках працюється вже кілька років.
- Наступного року до Михайла і Наді прилучилися я і Йосиф Сем‘янів, - пригадує Любка Капроцька. - Це літнє навчання в 1978-му році відбулося в Дяковацькій Брезниці. Я там багато навчила і коли повернулися ми вирішили зазбирувати молодь у Сремській Митровиці та Лачарку, щоб і самі щось зробити. Ми почали ходити від хати до хати, зазбирувати молодь, і так почали працювати. Почали з пісень і танців, а хореографом став Михайло Ляхович, який вже був танцюристом новосадського товариства імені Максима Горького. Ми почали і без музичного супроводу. Було нам приємно вже і те, що ми сходилися і говорили рідною мовою. Тих, які боялися, бо менше знали, ми переконували, що не треба встидатися незнання, а неохоти навчити. Нами почали цікавитися і наші старші вдома і ми від них навчалися пісні і навіть мови. Мені запам`яталось, коли отець Стефан виніс перед нас цілу купу дитячих журналів з України, найбільше було "Барвінку" і "Малятка". І було цікаво навіть і з цього вчити мову, бо були ілюстровані. Але однак найважливіше було, що ми старалися вчити від старших і одні від других.
- Kоли повернулися з літної школи, ми почали працювати - пригадує Михайло. - Притулок ми знайшли у Будинку молоді "1 Листопада" в самому центрі міста, коло нашої церкви. До цього спричинився директор Будинку молоді Душан Eрцеґовац. Спочатку давали терміни, які нам не дуже відповідали. Пізніше, коли побачили, що ми серйозно працюємо і що сходимося не тільки з усіх кінців міста, але і з Лачарку, то дали нам більше часу. Але я мусив до Нового Саду і приїзджав раз тижнево і тоді ми працювали і довше. Траплялося, що під час репетицій хлопці і дівчата знімали по частину одягу, щоб наздогнати темпо, не відставати за іншими, бо справді робилося повним ходом. А коли прилучився і Ярослав Причепа як корепетитор, то було ще краще. Нарешті зал почали огрівати і було навіть вигідно.
- Найцікавіше було, що ми мали так би сказати сімейні групи, пригадує Надя. - Так були аж п‘ятеро Сем‘янових, четверо Ляховичів, троє Капроцьких, Чорних і Дзвіників, по двоє Воротняків, Писанюків, Душенків, та інших. Вже після Різдва старші заснували групу співаків, яка постійно зростала і все краще співала. Були це переважно наші народні пісні і диригент не дуже був потрібний. Але з часом і вони почали цей спів вдосконалювати і це ще краще звучало. Правда, було і обдарованих співаків, як наприклад Іван Тарадайка, Марія Ляхович, Марія Сем’янів, Василь Сем’янів і інші.
- Хоча ми були формально на списку Будинку молоді, ми були досить самостійні в роботі. Правда, ми часто готували частину своєї програми коли виступали разом з ними. Але мали все забезпечене. Нам навіть забезпечили автобус для першого виступу на "Ружі" в Керестурі. Так ми і залишилися в рамках Будинку молоді, потім вибрали собі назву "Коломийка", не лиш тому, що це є найбільш популярний танець між українцями, але і тому бо це між нашими людьми була популярна назва.
Для Михайла сезон тривав безперервно. Участь на "Петровацькому дзвоні" у Художній колонії і на "Ружі" в Руському Керестурі як танцюрист у новосадському "М. Горькому" і з "Коломийкою
Виступ у Руському Керестурі був успішний і це був підштовх для них, бо мали як соперника теж дебютантів з Славонського Броду, з якими, теж дуже короткий час працював уже досвідчений Яким Олеар, який перед їхнім виступом приступив до них і сказав: "Не бійтеся нічого, найменш помилок, а просто задумайте, що ви дома на репетіції, а не перед цією масою глядачів. Вони завжди мають симпатії до тих, кого перший раз бачуть.Ви і самі собою красиві..."
Не маючи такий добір як "противники" з Сремської Митровиці, він знайшов вихід і поставив весільний уривок "Випрошування молодої", де група з молодим проходить через прикрашену "браму", а на цьому вході замість корита з водою - мийниця (лавор). Маючи солідний музичний супровод оркестру КМТ ім. Джурі Джаковича (під чиїм іменем і виступали) всі страхи розвіяла молода голосиста солістка Мар‘яна Седер з двома українськими народними піснями, а "весільну картинку" закінчили тим, що одна з танцюристок вибігла з "коритом" до самого кінця сцени і побрискала глядачів, що викликало бурхливі оплески.
А ось, що написав наш журналіст Іван Терлюк у "Руському слові" 5 грудня 1980-го року.
"В суботу, 15-го листопада, в міському Будинку молоді в Сремській Митровиці, зібралося гарне число наших людей, з присутністю представників міських і общинських організацій, щоб разом із своєю молоддю відзначити одну скромну, але для них не малу дату - першу річницю від заснування свого гуртка художньої самодіяльності. А цей гурток за собою вже має кілька успішних виступів, починаючи від першого самостійного виступу перед своїми домашніми глядачами, до презентування свого осередку виступом перед бригадистами Молодіжної трудової акції "Партизанська дорога" на Летенці (Фрушка Гора), воєводянського огляду хорових та танцювальних коликтивів у Румі і успішному виступі на фестивалі "Червона рожа" в Руському Керестурі.
Завдяки тісній і постійній співпраці з товариствами з Нового Саду, Петровців, Міклошевців та інших місцевостей, ці початківці осягли результати, яким майже ніхто не сподівався. Після перших виступів самої молоді, до них прилучилися і старші, та оформлено вокальну групу, яка на свойому репертуарі має те, що найкраще вміє й найбільше любить - наші джерельні пісні.
Зрозуміло, що в цій активності, а так само і щодо забезпечення всього потрібного, найбільше ангажувалися студенти, очолені Михайлом Ляховичем, а так само й кількома старшими людьми, була й підтримка громадсько-плітичних організацій у місті, вповні виправдалась і можна сподіватись, що її українські аматори з Сремської Митровиці будуть мати й надалі.
Танцювальний гурток виконав, треба сказати - зовсім успішно три танці, а вокальна група кілька пісень, а з них найкраще прозвучала "Там в Києві на риночку". Після закінчення цього урочистого концерту багато людей похвально висловилось про працю цих ентузіастів і самі пообіцяли, що візьмуть активну участь у роботі гуртка, який повинен перерости в товариство.
Коли на початку 70-их років для української громади у Воєводині майже все почало згасати (навчання рідної мови в школах, художня самодіяльність, інформування), до речі коли національні права почали вимірятися іншими критеріями, тобто залежати від проценту в населенні Воєводини, раптом сталося щось, що показало, що не все залежить від строгих, законами закутих прав, але що ці перепони можливо й обминути, долаючи труднощі іншими способами й засобами і осягнути навіть завидні результати на ниві насушних національних потреб. Виявилося, що бракувало свіжих сил і ще більше свіжих ідей для подолання труднощів, які, мов стіна, того переломного 1973-го року "стали нам на дорогу".
В різких політичних змінах у Воєводині національні меншості гостро поділено на тих, які осягнули ценсус і цим їм надано неабиякі права, і на тих, які підведені під поняття "інші", чим, без сумніву, грубо порушувалися всі міжнародні документи про права людини.
І коли лише у двох із п‘яти більш масових осередків, в яких щось осягнено і були умови й потреби "мати щось своє власне національне" (Кула, Вербас, Новий Сад, Сремська Митровиця, Інджія), почав помітний занепад щодо задоволення національних потреб, у одному з них, де до того часу не було фактично нічого, раптом "підпалено вогник", який поступово все більше розгорявся і кидав нове світло й показував, яким шляхом треба йти.
МОЛОДІ, ЕНЕРГІЧНІ...
Молодий Михайло Ляхович з багатодітної сім`ї з Сремської Митровиці 1978 року поступив на Художню академію у Новому Саді і зразу почав навідувати КМТ ім. М. Горького, де окремо приманило його стати танцюристом. Він швидко вчив і наздогнав тих за стажом старших, а окремо цікавила його хореографія. Нахил до музики вже мав з батьківського дому, як і до пензля, а тут ще і краса українського танцю.Попередного літа він і його молодша сестра Надія довідалися від о. Стефана Пітки про літню школу русинської й української молоді, яка проходила в Ілоку і поїхали - на риск. Зрозуміло, риску ніякого не було. Було потрібно лиш проявити зацікавлення і прилучитися до тих активних.
- Наступного року до Михайла і Наді прилучилися я і Йосиф Сем‘янів, - пригадує Любка Капроцька. - Це літнє навчання в 1978-му році відбулося в Дяковацькій Брезниці. Я там багато навчила і коли повернулися ми вирішили зазбирувати молодь у Сремській Митровиці та Лачарку, щоб і самі щось зробити. Ми почали ходити від хати до хати, зазбирувати молодь, і так почали працювати. Почали з пісень і танців, а хореографом став Михайло Ляхович, який вже був танцюристом новосадського товариства імені Максима Горького. Ми почали і без музичного супроводу. Було нам приємно вже і те, що ми сходилися і говорили рідною мовою. Тих, які боялися, бо менше знали, ми переконували, що не треба встидатися незнання, а неохоти навчити. Нами почали цікавитися і наші старші вдома і ми від них навчалися пісні і навіть мови. Мені запам`яталось, коли отець Стефан виніс перед нас цілу купу дитячих журналів з України, найбільше було "Барвінку" і "Малятка". І було цікаво навіть і з цього вчити мову, бо були ілюстровані. Але однак найважливіше було, що ми старалися вчити від старших і одні від других.
- Kоли повернулися з літної школи, ми почали працювати - пригадує Михайло. - Притулок ми знайшли у Будинку молоді "1 Листопада" в самому центрі міста, коло нашої церкви. До цього спричинився директор Будинку молоді Душан Eрцеґовац. Спочатку давали терміни, які нам не дуже відповідали. Пізніше, коли побачили, що ми серйозно працюємо і що сходимося не тільки з усіх кінців міста, але і з Лачарку, то дали нам більше часу. Але я мусив до Нового Саду і приїзджав раз тижнево і тоді ми працювали і довше. Траплялося, що під час репетицій хлопці і дівчата знімали по частину одягу, щоб наздогнати темпо, не відставати за іншими, бо справді робилося повним ходом. А коли прилучився і Ярослав Причепа як корепетитор, то було ще краще. Нарешті зал почали огрівати і було навіть вигідно.
- Найцікавіше було, що ми мали так би сказати сімейні групи, пригадує Надя. - Так були аж п‘ятеро Сем‘янових, четверо Ляховичів, троє Капроцьких, Чорних і Дзвіників, по двоє Воротняків, Писанюків, Душенків, та інших. Вже після Різдва старші заснували групу співаків, яка постійно зростала і все краще співала. Були це переважно наші народні пісні і диригент не дуже був потрібний. Але з часом і вони почали цей спів вдосконалювати і це ще краще звучало. Правда, було і обдарованих співаків, як наприклад Іван Тарадайка, Марія Ляхович, Марія Сем’янів, Василь Сем’янів і інші.- Хоча ми були формально на списку Будинку молоді, ми були досить самостійні в роботі. Правда, ми часто готували частину своєї програми коли виступали разом з ними. Але мали все забезпечене. Нам навіть забезпечили автобус для першого виступу на "Ружі" в Керестурі. Так ми і залишилися в рамках Будинку молоді, потім вибрали собі назву "Коломийка", не лиш тому, що це є найбільш популярний танець між українцями, але і тому бо це між нашими людьми була популярна назва.
Для Михайла сезон тривав безперервно. Участь на "Петровацькому дзвоні" у Художній колонії і на "Ружі" в Руському Керестурі як танцюрист у новосадському "М. Горькому" і з "Коломийкою
Виступ у Руському Керестурі був успішний і це був підштовх для них, бо мали як соперника теж дебютантів з Славонського Броду, з якими, теж дуже короткий час працював уже досвідчений Яким Олеар, який перед їхнім виступом приступив до них і сказав: "Не бійтеся нічого, найменш помилок, а просто задумайте, що ви дома на репетіції, а не перед цією масою глядачів. Вони завжди мають симпатії до тих, кого перший раз бачуть.Ви і самі собою красиві..."
А ось, що написав наш журналіст Іван Терлюк у "Руському слові" 5 грудня 1980-го року.
"В суботу, 15-го листопада, в міському Будинку молоді в Сремській Митровиці, зібралося гарне число наших людей, з присутністю представників міських і общинських організацій, щоб разом із своєю молоддю відзначити одну скромну, але для них не малу дату - першу річницю від заснування свого гуртка художньої самодіяльності. А цей гурток за собою вже має кілька успішних виступів, починаючи від першого самостійного виступу перед своїми домашніми глядачами, до презентування свого осередку виступом перед бригадистами Молодіжної трудової акції "Партизанська дорога" на Летенці (Фрушка Гора), воєводянського огляду хорових та танцювальних коликтивів у Румі і успішному виступі на фестивалі "Червона рожа" в Руському Керестурі.
Завдяки тісній і постійній співпраці з товариствами з Нового Саду, Петровців, Міклошевців та інших місцевостей, ці початківці осягли результати, яким майже ніхто не сподівався. Після перших виступів самої молоді, до них прилучилися і старші, та оформлено вокальну групу, яка на свойому репертуарі має те, що найкраще вміє й найбільше любить - наші джерельні пісні.
Зрозуміло, що в цій активності, а так само і щодо забезпечення всього потрібного, найбільше ангажувалися студенти, очолені Михайлом Ляховичем, а так само й кількома старшими людьми, була й підтримка громадсько-плітичних організацій у місті, вповні виправдалась і можна сподіватись, що її українські аматори з Сремської Митровиці будуть мати й надалі.
Танцювальний гурток виконав, треба сказати - зовсім успішно три танці, а вокальна група кілька пісень, а з них найкраще прозвучала "Там в Києві на риночку". Після закінчення цього урочистого концерту багато людей похвально висловилось про працю цих ентузіастів і самі пообіцяли, що візьмуть активну участь у роботі гуртка, який повинен перерости в товариство.
Нема коментара:
Постави коментар