ДО НАЙВИЩОГО РІВНЯ - частина 3
Протягом цього 1984-го року було і не мало новин. Крім того, що дехто з тих, які були між засновниками, вийшов із “першого складу” через навчання, працю і інші пречини.
Ансамбль продовжив з активною працею і наступного 1985-го року, можна сказати з новим ентузіязмом. Михайло береться до більш складних хореографій, а між ними окремо треба згадати “Українську сюїту”, з якою виступають на Урочистому річному концерті 6-го липня 1984 р. в повному залі міського театру “Добріца Мілутінович”. Хоча “під стріхою” Будинку молоді “1 листопада”, тут присутний і уже афірмований ансамбль “Бранко Радічевич” з вінком танців із Сербії. Приємна несподіванка і хоровий ансамбль “Сірміум канторум” під керівництвом Воїслава Бугарського. Для всіх цей концерт був доброю перевіркою для виступів, які були перед мітровацькими аматорами. Хоча глядачі були задоволені, керівники знали, що ще треба вдосконалити.
- Мені було окремо тяжко, бо до вдосконалення “сюїти” треба багато праці, а нам залишилося найменьше часу, бо до виступу в Керестурі було два тижні, - сказав Михайло журналістові Іванові Терлюкові. – Сподіюся, що все буде на місці. Жаль, що там не виступить і група співаків, бо за ними багато праці, а не виспупити для них навіть і розчарування, окремо для нових членів. Сподіюся, що і для них знайдеться нагода. Добре, що через ювілей “Руского слова” початок фестивалю відкладено на тиждень пізніше. Музичний супровод троха зменшино, але сподіюсь, що поїдуть всі зацікавлені.
Фестиваль “Червона ружа” почався виступами на “Відгуках рівнини”, на яких виступили майже всі активні товариства, а з українських осередків глядачі бачили ансамблі з Банялуки, Принявора, Кули, Славонського Броду і Сремської Митровиці, яким припало виступити останніми. Вони були і справжньою несподіванкою фестивалю. Після виконання “Української сюїти” довго тривали оплески як нагорода за красу їхнього танцю. “Українську сюїту” проголошено найкращим танцем на цій “ружі”. Тиждень пізніше, коментаруючи бачене на фестивалі, констатовано, що відчувалась відсутність закордоного ансамблю і констатація, що художня самодіяльність найбільш спирається на голий ентузіязм, не визнаючи “стару славу” і витрачені гроші. Тому й виплили на поверхність такі парадокси: найкращий танець виконали аматори “Коломийки” з Сремської Митровиці, найкращий оркестр був з Нового Орахова, найкращих інструменталістів мають українські аматори з Загребу, чия відсутність на фестивалі відчувалася. Це сказали фахові авторитети і підкреслили, що відчувається відсутність фахового вдосконалення і що не можна до безконечності жити з “старої слави”.
Свою вдосконаленість танцюристи “Коломийки” показали і на фестивалі “Петровацький дзвін” в селі Петровці коло Вуковару, яке майже власними коштами закінчило будування літньої сцени для понад 2000 глядачів. І на цій зустрічі наших аматорів підтвердилася констатація висловлена на адресу керестурського фестивалю – некретичність “старих товариств”, а це стосується домашніх, миклошевчанів і аматорів з Вуковару.
Вже “дитяча естрада” показала, що до цього виступу ретельно готувалися діти з Славонського Броду і Липовлян. Найприємнішу несподіванку принесли наймолодші з товариства “Липа” з Липовлян, які під керівництвом молодої керівниці Марії Семенюк виконали кілька пісень і один танець. З багатою програмою прибули українські аматори з Славонського Броду, яких вже кілька років очолює невтомна Анна Павлишин, якій як хореограф помагає Бояна Шумич. Це одне з наймолодших за стажом товариство, яке діє в ромках художнього колективу “Джурі Джаковича”, принесло чимало новин і завдяки свіжим ідеям переконали числених глядачів, що прийшло подарувати глядачам мабуть найкращі дитячі хореографії (добра школа досвідчиного педагога Якима Олеара з Нового Саду). Під добрим музичним супроводом усе виглядало і звучало справді приємно. Виступ наймолодших з Петровців у хореографії Звонка Костильника показав якраз те, що недобре в досить поширеній практиці – виглядати атрактивно. Хоча солідно підготовані, діти просто не витримували надмірного темпа. Так було і з старшим складом домашніх танцюристів.
“Естраду” (виступ старших) відкрив голова Союзу русинів і українців Теодор Фрицький, а на цьому огляді свою високу вартість знов показали аматори “Коломийки” з Сремської Митровиці, виконанням “Української сюїти”. Якраз вони показали, що українська пісня, а ще більше танець, вимагають природності, бо лиш тоді показують свою справжню красу.
І В ТЯЖЧИХ УМОВАХ
Наступний 1986-ий рік був успішний. Михайло, працюючи в школі, знаходить часу і енергії доповнювати репертуар, бо лише так можливо затримати молодих людей, коли робиться щось нове і цікаве. Але залишається головне питання – виступи перед глядачами. І він знаходить їх або у бачених хореографіях, або їх видумує сам.
Таємницю Михайлового нахилу до пісні і танцю відкриває мати Марія, відповідаючи на питання журналіста Антона Михайловича, публікованих у “Новій думці” з 1985-го року. Народжена в Лишні 1930-го року в сім`ї Володимира і Катерини Мислевичів, які мали сім дочок і – ні одного сина.
- Сам тато не встигав покінчити всі хлопські роботи і ми, хочеш не хочеш, мусіли робити все підряд. Але в компанії не було так тяжко. Попри роботи було завжди часу і для співу і для вишивання, бо щоб купити щось гарне було дороге, а наша вишивка красива. Так з нашої хати завжди чулася пісня. Всі ми знали наші обрядові пісні і танці і тому можу сказати, що моє дитинство було нелегке, але веселе. А у мене аж десятеро дітей, аж вісім синів і дві дочки. І не було легко всіх вивести на життєву дорогу. Але з любов`ю і злагодою все можливо. І всі вони, Богу дякувати, виросли здорові і головне – не вибагливі, з пошаною до нас і людей, а головне до праці і шанування свого рідного.
Пані Марія була між першими, які прилучилися до заснованого гуртка, услід за дітьми.
- Я знала багато наших українських пісень, багато навчилася вдома, до того і від відомого лішанського співака Миколи Чорного. Я любила співати і в церкві. Пісня дає людині розраду і в найтяжчих прикрощах. І всі діти люблять співати. А Михайло успадкував мабуть від мене цю любов і витривалість. Крім цього він любив і малювати і мене не здивувало, коли він вписався на мистецтво.
І хоча Михайло старався забезпечити виступи, їх було замало. Обштинський огляд пересунено на кінець року і ансамбль готується лише для “ружі” в Руському Керестурі, де повторюють повний успіх. Виступити на “Петровському звоні” не можуть, бо нема автобуса.
В 1987 році Михайло починає працювати як журналист у “Новій думці” у Вуковарі. Це відбивається і на праці “Коломийки”. Крім того, танцюристи, які почали танцювати молодими парубками і дівчатами, повиростали, покінчили навчання, почали працювати, деякі одружилися. З тих або подібних причин з ансамблю вийшли Йосиф та Зенько Сем’янів, Славка і Славко Чорні, Соня Мілошевич, Віра Капроцька, Люба Ляхович, Петро Причепа, Слободан Ферґер, Драґан Лемал, Іван Кривошия і Надія Ляхович.
Того року “Коломийка”приготувала і скромний річний концерт для членів і прихильників. На початку Славка Чорна прочитала вірш Лесі Українки “Надія”. Дитяча група виступила з піснею “Научились ми читати” у супроводі Стефана Сем’яніва і Петра Ляховича. Старша група співаків заспівала пісню “Там на горі крута вежа” а інструментально-вокальний дует Надія Капроцька і Михайло Ляхович виконали пісню “Летить галка через балку”.
На кінці Михайло Ляхович подякував всім які так віддано працюють на збереженні націоналної культури.
Протягом цього 1984-го року було і не мало новин. Крім того, що дехто з тих, які були між засновниками, вийшов із “першого складу” через навчання, працю і інші пречини.Ансамбль продовжив з активною працею і наступного 1985-го року, можна сказати з новим ентузіязмом. Михайло береться до більш складних хореографій, а між ними окремо треба згадати “Українську сюїту”, з якою виступають на Урочистому річному концерті 6-го липня 1984 р. в повному залі міського театру “Добріца Мілутінович”. Хоча “під стріхою” Будинку молоді “1 листопада”, тут присутний і уже афірмований ансамбль “Бранко Радічевич” з вінком танців із Сербії. Приємна несподіванка і хоровий ансамбль “Сірміум канторум” під керівництвом Воїслава Бугарського. Для всіх цей концерт був доброю перевіркою для виступів, які були перед мітровацькими аматорами. Хоча глядачі були задоволені, керівники знали, що ще треба вдосконалити.
- Мені було окремо тяжко, бо до вдосконалення “сюїти” треба багато праці, а нам залишилося найменьше часу, бо до виступу в Керестурі було два тижні, - сказав Михайло журналістові Іванові Терлюкові. – Сподіюся, що все буде на місці. Жаль, що там не виступить і група співаків, бо за ними багато праці, а не виспупити для них навіть і розчарування, окремо для нових членів. Сподіюся, що і для них знайдеться нагода. Добре, що через ювілей “Руского слова” початок фестивалю відкладено на тиждень пізніше. Музичний супровод троха зменшино, але сподіюсь, що поїдуть всі зацікавлені.
Фестиваль “Червона ружа” почався виступами на “Відгуках рівнини”, на яких виступили майже всі активні товариства, а з українських осередків глядачі бачили ансамблі з Банялуки, Принявора, Кули, Славонського Броду і Сремської Митровиці, яким припало виступити останніми. Вони були і справжньою несподіванкою фестивалю. Після виконання “Української сюїти” довго тривали оплески як нагорода за красу їхнього танцю. “Українську сюїту” проголошено найкращим танцем на цій “ружі”. Тиждень пізніше, коментаруючи бачене на фестивалі, констатовано, що відчувалась відсутність закордоного ансамблю і констатація, що художня самодіяльність найбільш спирається на голий ентузіязм, не визнаючи “стару славу” і витрачені гроші. Тому й виплили на поверхність такі парадокси: найкращий танець виконали аматори “Коломийки” з Сремської Митровиці, найкращий оркестр був з Нового Орахова, найкращих інструменталістів мають українські аматори з Загребу, чия відсутність на фестивалі відчувалася. Це сказали фахові авторитети і підкреслили, що відчувається відсутність фахового вдосконалення і що не можна до безконечності жити з “старої слави”.
Свою вдосконаленість танцюристи “Коломийки” показали і на фестивалі “Петровацький дзвін” в селі Петровці коло Вуковару, яке майже власними коштами закінчило будування літньої сцени для понад 2000 глядачів. І на цій зустрічі наших аматорів підтвердилася констатація висловлена на адресу керестурського фестивалю – некретичність “старих товариств”, а це стосується домашніх, миклошевчанів і аматорів з Вуковару.
Вже “дитяча естрада” показала, що до цього виступу ретельно готувалися діти з Славонського Броду і Липовлян. Найприємнішу несподіванку принесли наймолодші з товариства “Липа” з Липовлян, які під керівництвом молодої керівниці Марії Семенюк виконали кілька пісень і один танець. З багатою програмою прибули українські аматори з Славонського Броду, яких вже кілька років очолює невтомна Анна Павлишин, якій як хореограф помагає Бояна Шумич. Це одне з наймолодших за стажом товариство, яке діє в ромках художнього колективу “Джурі Джаковича”, принесло чимало новин і завдяки свіжим ідеям переконали числених глядачів, що прийшло подарувати глядачам мабуть найкращі дитячі хореографії (добра школа досвідчиного педагога Якима Олеара з Нового Саду). Під добрим музичним супроводом усе виглядало і звучало справді приємно. Виступ наймолодших з Петровців у хореографії Звонка Костильника показав якраз те, що недобре в досить поширеній практиці – виглядати атрактивно. Хоча солідно підготовані, діти просто не витримували надмірного темпа. Так було і з старшим складом домашніх танцюристів.
“Естраду” (виступ старших) відкрив голова Союзу русинів і українців Теодор Фрицький, а на цьому огляді свою високу вартість знов показали аматори “Коломийки” з Сремської Митровиці, виконанням “Української сюїти”. Якраз вони показали, що українська пісня, а ще більше танець, вимагають природності, бо лиш тоді показують свою справжню красу.
І В ТЯЖЧИХ УМОВАХ
Наступний 1986-ий рік був успішний. Михайло, працюючи в школі, знаходить часу і енергії доповнювати репертуар, бо лише так можливо затримати молодих людей, коли робиться щось нове і цікаве. Але залишається головне питання – виступи перед глядачами. І він знаходить їх або у бачених хореографіях, або їх видумує сам.
Таємницю Михайлового нахилу до пісні і танцю відкриває мати Марія, відповідаючи на питання журналіста Антона Михайловича, публікованих у “Новій думці” з 1985-го року. Народжена в Лишні 1930-го року в сім`ї Володимира і Катерини Мислевичів, які мали сім дочок і – ні одного сина.
- Сам тато не встигав покінчити всі хлопські роботи і ми, хочеш не хочеш, мусіли робити все підряд. Але в компанії не було так тяжко. Попри роботи було завжди часу і для співу і для вишивання, бо щоб купити щось гарне було дороге, а наша вишивка красива. Так з нашої хати завжди чулася пісня. Всі ми знали наші обрядові пісні і танці і тому можу сказати, що моє дитинство було нелегке, але веселе. А у мене аж десятеро дітей, аж вісім синів і дві дочки. І не було легко всіх вивести на життєву дорогу. Але з любов`ю і злагодою все можливо. І всі вони, Богу дякувати, виросли здорові і головне – не вибагливі, з пошаною до нас і людей, а головне до праці і шанування свого рідного.Пані Марія була між першими, які прилучилися до заснованого гуртка, услід за дітьми.
- Я знала багато наших українських пісень, багато навчилася вдома, до того і від відомого лішанського співака Миколи Чорного. Я любила співати і в церкві. Пісня дає людині розраду і в найтяжчих прикрощах. І всі діти люблять співати. А Михайло успадкував мабуть від мене цю любов і витривалість. Крім цього він любив і малювати і мене не здивувало, коли він вписався на мистецтво.
І хоча Михайло старався забезпечити виступи, їх було замало. Обштинський огляд пересунено на кінець року і ансамбль готується лише для “ружі” в Руському Керестурі, де повторюють повний успіх. Виступити на “Петровському звоні” не можуть, бо нема автобуса.
В 1987 році Михайло починає працювати як журналист у “Новій думці” у Вуковарі. Це відбивається і на праці “Коломийки”. Крім того, танцюристи, які почали танцювати молодими парубками і дівчатами, повиростали, покінчили навчання, почали працювати, деякі одружилися. З тих або подібних причин з ансамблю вийшли Йосиф та Зенько Сем’янів, Славка і Славко Чорні, Соня Мілошевич, Віра Капроцька, Люба Ляхович, Петро Причепа, Слободан Ферґер, Драґан Лемал, Іван Кривошия і Надія Ляхович.
Того року “Коломийка”приготувала і скромний річний концерт для членів і прихильників. На початку Славка Чорна прочитала вірш Лесі Українки “Надія”. Дитяча група виступила з піснею “Научились ми читати” у супроводі Стефана Сем’яніва і Петра Ляховича. Старша група співаків заспівала пісню “Там на горі крута вежа” а інструментально-вокальний дует Надія Капроцька і Михайло Ляхович виконали пісню “Летить галка через балку”.
На кінці Михайло Ляхович подякував всім які так віддано працюють на збереженні націоналної культури.
Нема коментара:
Постави коментар