З НАШОЇ ІСТОРІЇ - частина 11
На жаль, між нашими українцями є люди, які замало знають про себе, хто вони є, звідки, коли та чому переселилися тут, де тепер живуть. Попробуємо коротко пояснити по записах або росповідях наших найстарших, котрі ще пригадують своє минуле.
Українці Сремскої Митровиці є нащадками переселинців, які прибули з Галичини на терени Боснії починаючи з 1890 року, а більшість прибула в околицю Прнявора та інші осередки.
До 1878 року Боснія була під Туреччиною, а після Берлінського Конгресу перейшла до складу Австро-Угорщини. Багато мусульманів, котрі тут жили, виїхали до Туреччини. Австрійський уряд бажав поповнити ті простори новим населенням з економічних і політичних причин: щоб цей природно багатий край населити іншими народами, а друге, щоб невтралізувати сорбсько-хорватсько-мусульманську більшість. Тому й почали робити пропаганду і на Україні. Крім інших народів, почали емігрувати і українці. Переселення почалося 1890 року та тривало до 1913 року а рідко і пізніше. До Боснії перейшли переважно селяни з Галичини, з повітів Бучач, Збараж, Рава Руська, Бережани, Тернопіль, Рогатин, Золочів, Зборів, Сокаль, Броди, Дрогобич, Підгайці, Городинка, Тлумач, Скалат, Гусятин та з інших..Крім того уряд старався, щоб населення не було компактне, але найчастіше мішане..
Коли та чому наші предки переселилися з Боснії до Срему, розкажуть нам наші найстарші українці в наступних уривках...
Розповідь о.Стефана ПІТКИ
Зразу після закінчення ІІ-ої Світової війни, почалось відновлення, яке найчастіше мало примусовий характер. Тоді прийшла колективізація, нарід зубожів і був заляканий, бо ціла ця "реформа" проходила не без зброї. Німців і австріяків майже не залишилося, А Поляків, які були досить споріднені з українцями, веселели до Польщі. Залишилися цілі польскі села пусткою, українці сумні, не знали що і куди з собою подітись. Минув короткий час а тоді почала колективізація, така сама, яка була на великій Україні. Ті “срези” уряди, як їх називали, ними почали командувати ті, які господарами ніколи не були. Людей заганяли до колективів, коней позганяли, хоч не було чим нагудувати. Коні вигинули, корови також, залишилися люди без робочої сили, не було можливо навіть поле засіяти, часто сапою засаджували зерно по зерно щоб тільке витримати до кінця. Багато людей так і розходилися, села пустіли, молоді, що доростали йшли до війска. З війска більше не вирталися до дому. Багатьох посилали на роботу, чи то будувати залізницю, чи навіть поправляти дороги. Місяцями люди мусіли за дармо працювати, а часто були й голодні. Молодь йшла в одних підштанцях, в одній сорочці по дощі. Тяжка праця, злапав дощ, простудилися, приходили туберкулози та інші хвороби. Вимирали люди. ..Думаю, що це є причиною, що наші люди дуже розійшлися по всіх кінцях світу. Так сказати, йшли перше до Бачки, до Срему або Славонії, а тоді відходили до Австралії, Канади а деякі просто пішли до Аргентини. Хто яким способом, деякі втікали до Трієсти а тоді далі переходили, де їх приймали як дешеву робочу силу.Тяшко цілу ту історію збагнути. Цілі села вимирли. В тих наших великих селах, котрі мали гарні церкви та школи, як Стара і Нова Дуброва, Камениця та другі села, котрі були зразковими. Села з чудовими, гарними подвір`ями, дорогами, упорядковані. То все здичавіло, сьогодні уже заросло лісами, ані сліду нема.
Стефан та Стефка ПРИЧЕПА
- Ми уже досить чули про життя в Босні а тепер нас більше цікавить чому наші люди переселилися до Срему.
- Котрий ішов до Срему, йшов на роботу, як знав то йшов до того служити за кавальчик хліба, робив те і те, бо не мав з другого боку як піти у світ, не мав нікого нігде, щоби до когось притулитися. Як піти, коли не маєш динара, йшов сюди раз на теждинь автобус і те мусіло платитися а на день платили 6-7 динарів. То було ще за старої Югославії, люди йшли за роботою, за грішми. Від найліпших, кваліфікованих, був Місьо, тут служив в селі Воґань у доброго господаря і преніс якийсь динар, вбрався та поновився. Ті другі з чим пішли з тим і прийшли. І я йшов робити.
Перше приходив на фізичну роботу, вертався та ще працював в Банялівці а переселення відбулося 1952-го року. З Банялівки ще повернувся в село та одружився.
Як прийшов перше до Інджії, там дістав роботу, а то було 52-53-го року на салаші Йойкич, не міг дістата державної роботи. Так робив поки не вийшов “Службовий лист”, хто 60 відсотків інвалид, може піти і я пішов до села Шашінці , був у Корпакових, там був купив хату. Покійний Никола Сапун і я не могли посилати дітей на промислові науки, там було потрібно орати, а я без ноги. До Мітровиці перейшов 63-го року. Йшов за динаром, чи платиш більше іду до тебе. Тут були тяжкі роботи, не було ще фабрик Так міняв роботи, доки не дістав працювати в трафиці (кіоск). У Мітровиці межи першими були Колісник Петро та Головка Іван. Вони також перше були в Шашінцях.
Коли доселився, тут уже був Никола Самборський, був Копестенський, знайшли ще людей з фірами що помагали пересилюватися, возити крокви для хатів. Так робилися хати, рано почнемо копати фундамент, до вечора уже пакрита і комин змурований і роспалений вогонь. То збируться українці, господар зрихтував матеріял а хати тоді уже мурувалися і було важне, щоб тільки покрити та, щоб комин задимівся бо тоді вже не мали право прийти завалити. У той час був такий закон. Взагалі помагалися люди, і якщо тебе кличуть, понеси свої знаряддя, лопату, пилу аба молоток. В той час Копестинський мав коні і усе, що було потрібне перевозив. Так люди відробляли один другому.
Від звичаїв, святкувалися свята, на Великдень несли паску святити, на Різдво йшли одні до других колядувати. З Сапуном і його синами та дочками а так само і з Нагайовським колядували та щедрували. Наші діти йшли засівати на Новий рік.
Як чоловік мав корову то було вже пів маєтку а були й ті, що дістали землі від 3 до 7 ютрів в колонізації доки ще вартував той закон про. “аграрні інтересенти” То було (47-49 років), а хто прийшов пізніше уже не діставав нічого
Сходилися люди, ми перше жили в хатині і тут у нас ми робили “гульки”, або як у Босні казали "музики". Музикантами були Йовонко, Юза і Іван Кравець та Міхал Сокальський. Ми гуляли та співали а ті люди з боку дивилися що то за пісні і танці. Ми всі, і молоді і старші, уміли співати а пізніше до музикантів прилучився і Франьо Марилюк. Тут до нас приходили й люди з Лачарку і на той спосіб ми зберігали нашу культуру та традицію.
Коли ми їхали в Україну то здибали там якусь родину в Чорткові, а вони дуже дивувалися, як ми добре говоримо по-українськи...
Василь СЕМ`ЯНІВ
...Ми переселилися 70-ого року до Сремської Митровиці. Я коли перший раз прийшов, купив був хату, не моглася переписати, була дика будівля. Тут уже було українців, помагали одні другим, хату мурували толокою, як ми говорили. Було багато дітей, було тісно, мусілися добудовувати, латалося по трохи кожного року.
Крім праці, були і забави, все щось робилися якісь сходини, музики, вечерниці, а за Новий рік дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі, Гільчишини. В той час було тут вже багато українців, у Шашінцях та Латярку. Забави робилися по хатах, тоді почала молодь тут у мене на подвір‘ї, на бетоні, а Ярослав Пречипа грав на гармонії. Михайло уже почав дещо працювати з ними, зробилися активніші, почався фольклор, всюда наступали...
З народних звичаїв було, що ходили вінчувати на свята, ходили мої два-три хлопці, і Воротнякові тут приходили. Йшли від хати до хати засівати, до рідніших, до фамілії. Колись дітям на Николая клали батьки під подушку деяких колачиків, цукерків. Ті звичаї робилися обов`язково, колядували, сходилися і активностей було різних, інакше обходилися люди між собою, не встидалися свого...
Нема коментара:
Постави коментар