ПОЧАТОК ДРУГОГО ЕТАПУ - частина 4
Ансамблю покинули більшість старших танцюристів а решта все ж таки продовжили сходитися та працювати. В праці прийшло до реорганізації в керівництві і праці.
Бажаючи трохи відступити від попереднього способу писання, в продовженні подаємо заяви кількох значних осіб в дотеперішній активності “Коломийки”.
Михайло Ляхович відгукнувся нашому запрошенні написати його погляди про “Коломийку” від початку до сьогодення. І він написав: “А все почалося від мрії. Ця мрія була палка і велика – розбудити українців Сремскої Мировиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті, розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі. Мрія ця зродилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвічиних людей. У зародку “Коломийки” стояли три родини: Ляховичі, Сем`янові і Капроцькі. Ми почали заохочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на репетиції. Знайшли ми і корепетитора. Був це досвідчиний музикант Ярослав Причепа. Люди були, охота була та одного бракувало: дозволу політичних органів. З початку одержати цей дозвіл не було просто. Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від себе. Але, вона не згасала. Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціалистичної Молоді Бранки Прокоп. Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і – дозвіл отримано. Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремскій Митровиці. Здається, що вирішальну роль у одержанні дозволу відіграв і тодішній директор Будинку молоді Душан Ерцеговац. Він від самого початку нас підтримував і завжди виходив на зустріч нашим бажанням.
Ми почали працювати з безмежним ентузіазмом. У той час я був студент Академії мистецтва у Новому Саді і там став членом КМТ “Максим Ґоркий”. Все, що я навчився там, старався переносити до “Коломийки”. Нашою першою хореографією був атрактивний “Гопак”. Із тим “Гопаком” ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців “Червона Рожа” в Руському Керестурі. Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіазму вийдуть на сцену. А побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів високих хлопців і струнких дівчат. Українці Сремскої Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену і там залешилися і по сьогодні.
Тут треба сказати, що крім танцювального гуртка, почала працювати і група співаків. Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі. Це вперше ті пісні потрапили на сцену. Після цього подібні групи були засновані і в інших містах. Члени групи з ентузіазмом і відповідальністю ставилися до участі в групі, хоча мали свої домашні обов`язки. Їхній труд увінчався успіхом, коли в 1981-ому році вони виступили на Воєводянському фестивалі традицій у Вршцу. Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до відходу у вічність а саме Марія Ляхович, Марія Сем`янів та Іван Тарадайко. Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутність.
З того року ми кожного року виступали на “Червоній Рожі”, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими. Ансамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.
В 1984-ому році ми відзначили п`яту річнецю свого існування. Концерт відбувся в будинку Педагогічної Академії. У той час ми думали, що п`ять років це велике осягнення. І воно так було з оглядом на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меншин.
Найбільше успішним періодом “Коломийки” були роки 1985-86. Оба ці роки ми одержали нагороду за найкращі хореографії на „Червоній Рожі”. Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато більш досвічиними ансамблями. В 1985-ому році ми виступили з хореографією “Українська сюїта” а в 1986-ому з хореографією “Ласкаво просимо в Карпати”. І по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1985-ому році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі. Про наш успіх тоді писали і газети “Сремске новіне”.
В 1989-ому році урочистим концертом ми відзначили 10-ліття нашого існування. Концерт відбувся у міському театрі. У фоає театру було поставлено виставку присв’ячену нашому колективу. У той час ми були невід’ємною частиною культури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали. Ми гордо говорили про наш нарід, який у той час не мав свого власного голосу.
Роки минали а “Коломийка” продовжувала існувати і працювати. Виступила вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживають українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди “Коломийку” радо вітали, через якість наших виступів.
Якщо подивитися на існування “Коломийки” з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне. Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який себе називав українцями. За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом і скаже: “Так, ви мої розсіяні діти і я горджуся вами”. Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та однак ми є частиною великого українського народу...”
Ми також запросили і Ярослава Причепу, першого корепетітора, щоб розказав нам його активність в “Коломийці”. Він нам росповів: “Я почав грати на гармонії зараз після відслуження війска. Грав по весіллях майже у всіх містах, де жили українці. Так було і у Сремскій Митровиці. Мій швагер Василь Сем`янів мав досить дітей та любив робити забави та гульки у себе на подвір`ї. Мене запрошував грати на тих забавах. Наші люди колись дуже любили танцювати а приходили і молодші та поволі приучувалися. Приходив на ті забави і Михайло Ляхович і інші молоді. Молодь не мала де сходитися а у швагра і сестри, чи то була неділя чи то свято, зійдемося пополудні, співаємо, танцюємо. Михайло мене питає: - Я бачу, що ти любиш грати, до того українського. Ми б спробували зробити танцювальний гурток. Я зараз не знав на що точно воно є...каже, то будуть такі танці, подібні до цих. Добре, як ти кажеш що подібне, то можна. Так ми домовилися, почали з кілька молодих а пізніше збільшувалося. Так почав той фольклор. Десь чотири і пів роки я грав для фольклору а потім він хотів робити нові хореографії а до того була потрібна і нова музика, а в мене не було досить часу і охоти а було і приватної роботи. Щоб приходити на репетиції, мусили мінятися зміни на роботі, бо репетиції відбувалися в постійний час. Тоді я був самий а тепер їх є вже більше і міняються...
Було то файно їздити. У той час ми не мали багато конкурентів, культурних товариств, тому ми були цінені, ми на “Червоних Ружах” осягали перші місця, виступали на досить місць...
У той час почала сходитися і група співаків, коли десь їздили то хотіли йти і батьки, та у автобусі співалося. А Михайло каже, чому б не спробувати з тими піснями виступити а то потрібно, щоб мати більше програми. Так то почало, було добрих співаків, хлопів та жінок. Була Марина Ляхович, Маруся Сем`янів, був я, Петро Мельник, Василь Стефанюк та інші...
Я перестав грати то вони помагалися касетами або Михайло грав на гітарі а тоді помало почали грати Стефан та Ярослав Сем`янові. Саша Юришич прийшов пізніше ще як хлопчик. Помагали інші музиканти з Будинку молоді, того Ілії, разом їздили з фольклорами. Коли перестав грати, я продовжив співати у групі співаків. То співалися пісні, котрі ми уже знали, тільки трохи доробили.
Ми найбільше научилися пісень у Босні, коли перушалася кукурудза у восени, вечорами, далі і на весіллях і на ріжних забавах...тепер інші часи, і батьки уже не знають танцювати а поготів діти. На весіллях більше не граються ті наші танці і не співаються ті наші пісні і тому є добре, що наші діти в “Коломийці” вчаться тих наших танців і пісень, щоб збереглися і за далі...”
Попередні розповіді доповнив і Микола Ляхович із своїми спогадами: “Я в “Коломийці” від самого початку. Зрозуміло, що я був ще хлопчиком а моя заслуга в тому, що я запрошував своїх друзів приходити на репетиції танців. Усе те, що тодішний хореограф Михайло від нас вимагав навчити, ми старалися чимкраще виконати. У нас збудився запал до праці а краса українських танців у нас пробуджувала якесь нове почуття, котре було сильніше від усіх інших. Пригадую собі, що коли наші батьки хотіли нас чомусь покарати, то забороняли нам йти на репетиції, бо знали, що для нас не було гіршої кари. Коли настане час йти на репетиції, ми не могли затриматись в дома або піти десь інде.
І я на зразок старших, ішов на Літню школу (семінар) до Ердуту а бувало, що їздили велосипедами. Організатори семінару, як це бачили, не могли нас не прийняти до школи.
З початку ніхто з нас не думав на майбутність, доки “Коломийка” буде існувати. Знаю тільки, що ми полюбили і для нас було велике вдоволення приходити на репетиції, їздити по фестивалях та виступати.
Швидко “Коломийка” стала між найкращим ансамблем в колишній Югославії. Для нас уже було нормальним щороку їздити по фестивалях, а навіть виборювати собі звання найкращих на змаганнях. Настав час, коли інші ансамблі дивилися на наші хореографії а тоді старалися щось подібне зробити. “Коломийка” стала зразковим ансамблем для інших.
Прийшов час відзначити п`ять років праці а ми з тим не мали ніяких труднощів, бо мали репертуару на цілий концерт. Тоді не було проблемів з танцюристами, завжди їх було більше і коли хтось не міг танцювати то ті другі ледве дочекали своєї нагоди, щоб вскочити в програму. Між нами володіла конкуренція.
Десь 1987-88-ого року наш хореограф і душа ансамблю Михайло Ляхович знайшов собі працю у Вуковарі. Став журналістом в “Новій думці” і перейшов там жити. Один час приїзджав на репетиції а пізніше посунули репетиції на суботи та неділі. Так працювати не було зручно ні Михайлові ні для танцюристів. Прийшлося шукати нового керівника. Ніхто не мав сміливости перебрати відповідальність хореографа. Тут ми крутилися в місці та вирішили зробити вибори, на котрих обрано мене за нового кирівника. Я був ще молодий але було потрібно працювати а Михайло приходив у всіх нагодах, коли траплялися. Так ми разом приготували програму для відзначення десятеріччя “Коломийки”...”
Ансамблю покинули більшість старших танцюристів а решта все ж таки продовжили сходитися та працювати. В праці прийшло до реорганізації в керівництві і праці.
Бажаючи трохи відступити від попереднього способу писання, в продовженні подаємо заяви кількох значних осіб в дотеперішній активності “Коломийки”.
Михайло Ляхович відгукнувся нашому запрошенні написати його погляди про “Коломийку” від початку до сьогодення. І він написав: “А все почалося від мрії. Ця мрія була палка і велика – розбудити українців Сремскої Мировиці з летаргічного сну, показати їм, що і вони чогось варті, розбудити знову в них приспану любов до власної пісні, дідівської землі. Мрія ця зродилася в серцях кількох нас, у той час дуже молодих і недосвічиних людей. У зародку “Коломийки” стояли три родини: Ляховичі, Сем`янові і Капроцькі. Ми почали заохочувати і інших, буквально ходили від хати до хати і просили молодь прийти на репетиції. Знайшли ми і корепетитора. Був це досвідчиний музикант Ярослав Причепа. Люди були, охота була та одного бракувало: дозволу політичних органів. З початку одержати цей дозвіл не було просто. Деякі люди сподівалися, що наша ініціятива згасне сама від себе. Але, вона не згасала. Ми знайшли підтримку у особі тодішньої голови общинського Союзу Соціалистичної Молоді Бранки Прокоп. Ми у письмовій формі обгрунтували наше бажання і – дозвіл отримано. Нас оформлено як гурток при Будинку молоді в Сремскій Митровиці. Здається, що вирішальну роль у одержанні дозволу відіграв і тодішній директор Будинку молоді Душан Ерцеговац. Він від самого початку нас підтримував і завжди виходив на зустріч нашим бажанням.
Ми почали працювати з безмежним ентузіазмом. У той час я був студент Академії мистецтва у Новому Саді і там став членом КМТ “Максим Ґоркий”. Все, що я навчився там, старався переносити до “Коломийки”. Нашою першою хореографією був атрактивний “Гопак”. Із тим “Гопаком” ми вперше виступили на Фестивалі культури Русинів і Українців “Червона Рожа” в Руському Керестурі. Було це в червні 1980 року. Всі очікували побачити маленьку групу хлопчиків і дівчат, які без ентузіазму вийдуть на сцену. А побачили вони правдивий ансамбль з вісім парів високих хлопців і струнких дівчат. Українці Сремскої Митровиці вийшли з анонімности на широку сцену і там залешилися і по сьогодні.
Тут треба сказати, що крім танцювального гуртка, почала працювати і група співаків. Плекала ця група традиційні галицькі пісні у такій формі, в якій вони існували у народі. Це вперше ті пісні потрапили на сцену. Після цього подібні групи були засновані і в інших містах. Члени групи з ентузіазмом і відповідальністю ставилися до участі в групі, хоча мали свої домашні обов`язки. Їхній труд увінчався успіхом, коли в 1981-ому році вони виступили на Воєводянському фестивалі традицій у Вршцу. Потрібно згадати і тих, які у групі співали від самого початку аж до відходу у вічність а саме Марія Ляхович, Марія Сем`янів та Іван Тарадайко. Вони убудували свій талант у нашу громаду, у нашу майбутність.
З того року ми кожного року виступали на “Червоній Рожі”, і з кожним роком наші виступи були кращими і кращими. Ансамбль збільшувався, ми придбали чудову оркестру, заснували дитячий ансамбль.
В 1984-ому році ми відзначили п`яту річнецю свого існування. Концерт відбувся в будинку Педагогічної Академії. У той час ми думали, що п`ять років це велике осягнення. І воно так було з оглядом на те, що українці перед тим були цілком забуті і викрислені з списку національних меншин.
Найбільше успішним періодом “Коломийки” були роки 1985-86. Оба ці роки ми одержали нагороду за найкращі хореографії на „Червоній Рожі”. Для нас це був великий успіх з оглядом на те, що ми змагалися з набагато більш досвічиними ансамблями. В 1985-ому році ми виступили з хореографією “Українська сюїта” а в 1986-ому з хореографією “Ласкаво просимо в Карпати”. І по сьогодні пригадую ту радість, коли в 1985-ому році нас проголошено найкращим ансамблем на фестивалі. Про наш успіх тоді писали і газети “Сремске новіне”.
В 1989-ому році урочистим концертом ми відзначили 10-ліття нашого існування. Концерт відбувся у міському театрі. У фоає театру було поставлено виставку присв’ячену нашому колективу. У той час ми були невід’ємною частиною культури нашого міста, ми завоювали собі місце між іншими народами і нас через це поважали. Ми гордо говорили про наш нарід, який у той час не мав свого власного голосу.
Роки минали а “Коломийка” продовжувала існувати і працювати. Виступила вона майже у кожній місцевості колишньої Югославії, де проживають українці: Прнявор, Загреб, Петровці, Славонський Брод, навіть і на українському фестивалі у Румунії. Всюди “Коломийку” радо вітали, через якість наших виступів.
Якщо подивитися на існування “Коломийки” з точки зору історичного моменту, то її явище цілком унікальне. Заіснувала вона, коли на загальному рівні мало хто знав про Україну і народ, який себе називав українцями. За нами у той час не стояв ніхто, крім нашої любови до рідної культури, та безмежної віри, що колись, все таки, Україна заговорить своїм власним голосом і скаже: “Так, ви мої розсіяні діти і я горджуся вами”. Ми тут у Сербії, хоч і числено маленькі, та однак ми є частиною великого українського народу...”
Ми також запросили і Ярослава Причепу, першого корепетітора, щоб розказав нам його активність в “Коломийці”. Він нам росповів: “Я почав грати на гармонії зараз після відслуження війска. Грав по весіллях майже у всіх містах, де жили українці. Так було і у Сремскій Митровиці. Мій швагер Василь Сем`янів мав досить дітей та любив робити забави та гульки у себе на подвір`ї. Мене запрошував грати на тих забавах. Наші люди колись дуже любили танцювати а приходили і молодші та поволі приучувалися. Приходив на ті забави і Михайло Ляхович і інші молоді. Молодь не мала де сходитися а у швагра і сестри, чи то була неділя чи то свято, зійдемося пополудні, співаємо, танцюємо. Михайло мене питає: - Я бачу, що ти любиш грати, до того українського. Ми б спробували зробити танцювальний гурток. Я зараз не знав на що точно воно є...каже, то будуть такі танці, подібні до цих. Добре, як ти кажеш що подібне, то можна. Так ми домовилися, почали з кілька молодих а пізніше збільшувалося. Так почав той фольклор. Десь чотири і пів роки я грав для фольклору а потім він хотів робити нові хореографії а до того була потрібна і нова музика, а в мене не було досить часу і охоти а було і приватної роботи. Щоб приходити на репетиції, мусили мінятися зміни на роботі, бо репетиції відбувалися в постійний час. Тоді я був самий а тепер їх є вже більше і міняються...Було то файно їздити. У той час ми не мали багато конкурентів, культурних товариств, тому ми були цінені, ми на “Червоних Ружах” осягали перші місця, виступали на досить місць...
У той час почала сходитися і група співаків, коли десь їздили то хотіли йти і батьки, та у автобусі співалося. А Михайло каже, чому б не спробувати з тими піснями виступити а то потрібно, щоб мати більше програми. Так то почало, було добрих співаків, хлопів та жінок. Була Марина Ляхович, Маруся Сем`янів, був я, Петро Мельник, Василь Стефанюк та інші...Я перестав грати то вони помагалися касетами або Михайло грав на гітарі а тоді помало почали грати Стефан та Ярослав Сем`янові. Саша Юришич прийшов пізніше ще як хлопчик. Помагали інші музиканти з Будинку молоді, того Ілії, разом їздили з фольклорами. Коли перестав грати, я продовжив співати у групі співаків. То співалися пісні, котрі ми уже знали, тільки трохи доробили.
Ми найбільше научилися пісень у Босні, коли перушалася кукурудза у восени, вечорами, далі і на весіллях і на ріжних забавах...тепер інші часи, і батьки уже не знають танцювати а поготів діти. На весіллях більше не граються ті наші танці і не співаються ті наші пісні і тому є добре, що наші діти в “Коломийці” вчаться тих наших танців і пісень, щоб збереглися і за далі...”
Попередні розповіді доповнив і Микола Ляхович із своїми спогадами: “Я в “Коломийці” від самого початку. Зрозуміло, що я був ще хлопчиком а моя заслуга в тому, що я запрошував своїх друзів приходити на репетиції танців. Усе те, що тодішний хореограф Михайло від нас вимагав навчити, ми старалися чимкраще виконати. У нас збудився запал до праці а краса українських танців у нас пробуджувала якесь нове почуття, котре було сильніше від усіх інших. Пригадую собі, що коли наші батьки хотіли нас чомусь покарати, то забороняли нам йти на репетиції, бо знали, що для нас не було гіршої кари. Коли настане час йти на репетиції, ми не могли затриматись в дома або піти десь інде.
І я на зразок старших, ішов на Літню школу (семінар) до Ердуту а бувало, що їздили велосипедами. Організатори семінару, як це бачили, не могли нас не прийняти до школи.
З початку ніхто з нас не думав на майбутність, доки “Коломийка” буде існувати. Знаю тільки, що ми полюбили і для нас було велике вдоволення приходити на репетиції, їздити по фестивалях та виступати.
Швидко “Коломийка” стала між найкращим ансамблем в колишній Югославії. Для нас уже було нормальним щороку їздити по фестивалях, а навіть виборювати собі звання найкращих на змаганнях. Настав час, коли інші ансамблі дивилися на наші хореографії а тоді старалися щось подібне зробити. “Коломийка” стала зразковим ансамблем для інших.Прийшов час відзначити п`ять років праці а ми з тим не мали ніяких труднощів, бо мали репертуару на цілий концерт. Тоді не було проблемів з танцюристами, завжди їх було більше і коли хтось не міг танцювати то ті другі ледве дочекали своєї нагоди, щоб вскочити в програму. Між нами володіла конкуренція.
Десь 1987-88-ого року наш хореограф і душа ансамблю Михайло Ляхович знайшов собі працю у Вуковарі. Став журналістом в “Новій думці” і перейшов там жити. Один час приїзджав на репетиції а пізніше посунули репетиції на суботи та неділі. Так працювати не було зручно ні Михайлові ні для танцюристів. Прийшлося шукати нового керівника. Ніхто не мав сміливости перебрати відповідальність хореографа. Тут ми крутилися в місці та вирішили зробити вибори, на котрих обрано мене за нового кирівника. Я був ще молодий але було потрібно працювати а Михайло приходив у всіх нагодах, коли траплялися. Так ми разом приготували програму для відзначення десятеріччя “Коломийки”...”
Нема коментара:
Постави коментар