Надія Ляхович, поетеса, культурний діяч та
завзятий працівник на відродженні та збереженні національної самобутності, де б
не жила чи працювала.
Весь свій робочий вік Надія працювала вчителькою
дітей дошкільного віку. І саме на тім полі вона намагається продовжити
працювати через новий вид діяльності – видаванні книжочок для дітей. Перша з
тих книжочок вийшла з друку саме сьогодні. Бажаючи чим краще сповістити про це
видання, я попросив Надію сказати своїми словами про цей її новий вид
діяльності для дітей і чим вона спонукана до того.
“Це не аж
так і новий вид діяльности, а продовження 30-річного товаришування з чистим, до
сліз чесним, відкритим, чародійним світом дитячих душ. Великий привілей для
вчителя – мати відкриті двері і вільний “вступ“ до цього чудового світу.
Побувати у цьому світі, нам дорослим, дуже корисно і повчально.
Поміж багато
інших речей, побування в цьому світі мені відкрило очі до одної істини : діти
понад все люблять ПРИРОДУ (коли під ключ дамо чоколядки, цукорки і комп’ютери)
І ІСУСА – точніше Ісусика, Новонароджене Дитя. Росповіді про Його народження і
Його життя діти слухають з відкритими ротиками
(і серцями), вірші, пісні, сценізації – захоплюють їхню увагу у моменті.
Всі дівчата хочуть бути Марія, а всі хлопці хочуть бути Йосиф, або царі, або
пастушки.......Чому це так – ну, відповідь на це питання об’ємна і про це можна
буде другим разом..........
Саме
головне, ми, дорослі, часто не наважуємося (або забуваємо!) підтримати цю
натуральну і споконвічну любов, і тому я рішила поєднати тих дві ПОТРЕБИ, необхідні для здорової,
жеттєрадісної дитячої душі.
.jpg)
Хмарка –
дощик, сонце – промінь, все разом веселка, яка зі своїх кольорів сплітає коцик
для Ісуса – ось і перша книжочка. Діти навчаться як настає веселка, які кольори
має, а до того почують Ісусика ім’я. І все!
Наступні
книжочки, що чекають час на друкування, про комахи, про квіти, про тваринки –
дитина вчиться про природу, вчиться нові слова, а все обгорнуте в любов і красу.
Надія Ляхович
Надія народилася у Сремській Митровиці 19 лютого 1961 року.
Всі в родині втішилися, бо після п’яти хлопців до родини прийшла і одна
дівчинка. Брати вже були звикли, як обходитися між собою, а тут з’явилася
сестричка, до якої вони мусіли ставитися якось інакше. Навпаки, Надія
підростала в оточенні братів, і це їй дало мужність та силу пробиватися у
житті, а в мамі Марії вона бачила найбільшу поміч і підпору.
Надія закінчила початкову школу, потім Середню
Педагогічну Академію, де отримала звання учителя початкових шкіл з 1 по 4 клас,
у Сремській Митровиці (1976–1980 рр.) і Педагогічну Академію, де здобула диплом
учителя в дошкільних закладах, також у Сремській Митровиці (1980–1982 рр.).
«Я про себе назагал мало люблю говорити, бо переважно працюється, і тоді
праця говорить про людину. Але все одно: у родині Ляховичів, в якій було десятеро
дітей, батьки самі були обдаровані Богом щодо музики, культури і найголовніше –
любові до України та української мови взагалі. Вони своїм життям передали нам
ту любов і втілили те почуття щирої, глибокої любові до України, яку вони
втілили у своє життя, і продовжували своє життя в напрямку розвитку самих себе,
своїх здібностей.
З тих здібностей ми користали, щоб трошечки розворушити українську
громаду у Сремській Митровиці, а тоді і ширше, на теренах колишньої Югославії,
розбудити це життя і тягнути його далі”, – говорила Надія 1997 р. журналісткам Марії Багрій та Світлані Строцькій з Нового
Саду, які працювали для радіопередачі «Українські обрії», котра транслюється на
хвилях Радіо Нового Саду (Воєводина, Сербія).
Але вернімося трохи назад. Усе, що того року почалося, триває аж до
сьогодні і дало житті Надії напрям кількох пов’язаних активностей: українознавство,
праця на українському полі культури, вдосконалювання української мови і писання
в тій мові, участь в українських культурних товариствах, хореографічна робота і
праця з українськими дітьми у школах і садочках.
Як каже Надія, багато вона отримала у батьківському домі, але той
момент, коли вона з братом Михайлом відбула навчання у Літній школі (семінарі)
в Ілоку (Ховатія) у 1977 р., означає початок вдосконалення і праці на
українському полі. Вона була правою рукою братові Михайлові, коли вони розбуджували
українську громаду у Сремській Митровиці і засновували український ансамбль
«Коломийка». Михайло був хореогафом і керівником, але Надія у всьому йому допомагала,
і її авторитет в ансамблі був немалий. Коли Михайло відбував військовий
обов’язок, то Надія проводила репетиції і навіть ставила хореографічні
композиції.
Протягом 1980-1990 рр. Надія працювала викладачем української мови у
Літніх школах для українських дітей і молоді в різних містах Хорватії. Там вона
працювала з учнями різного віку, беручи участь у підготовці навчальних програм
і опікуючись дітьми у вільний час.
Але, крім праці, для якої була потрібна любов, треба було працювати і
для заробітку, і тому Надія з листопада 1982 р. по червень 1985 р. змушена була
покинути рідний дім і працювала вчителькою в садочку «Наша радост» у Крупні
(Сербія).
На нашу думку, це був досить важкий період у
житті Надії, а тоді настає час, коли вона з’єднує працю з любов’ю і користю для
української громади колишньої Югославії. Надія переходить до Славонського
Броду, отримує там посаду секретаря та адміністратора Українського
культурно-освітнього товариства з вересня 1985 р. і залишається на ній до
вересня 1988 р. Її праця тут складалася з полагодження кореспонденції,
організації концертів, гастролей, різних зборів, репетицій тощо.
У той самий час і у Славонському Броді Надія працює редактором і диктором
української радіопередачі „Радіостанції Славонського Броду”. Вона сама готувала
матеріали та музику для передачі і сама вела її.
Такі праці і посади пробуджують в Надії бажання подальшого вдосконалення
на полі української мови і українознавства. Тому вона знайшла можливість
побувати в Україні і там закінчити курс української мови та літератури в
Київському Державному Університеті ім. Тараса Шевченка (Україна) у 1987-1988
рр. Вдосконалення продовжується на курсі ознайомлення з українською культурою в
Київському Міському Педагогічному Училищі в Києві (Україна) у 1989 р.
Все це було переплетене, бо в той час, у 1988-1991 рр., Надія також працювала
вчителем української мови та культури у цілоденній школі ім. Франьо Маренича у
Бебрині, у Славонському Броді (Хорватія). Тут її обов’язки були відповідальними
і багатогранними: праця з дітьми, укладання програм, ознайомлення учнів з
практикою з української етнології, заняття з хором та танцювальним гуртком.
Ще з дитинства Надія свої почуття і бачення світу проявляла через вірші.
Мама Марія ще змалечку зрозуміла цю здібність і старалася підтримувати та розвивати
дар писаного слова у дівчинці. Перший «більший» успіх на цьому полі Надія
осягнула у п’ятому класі початкової школи, коли на конкурсі республіканського
рівня за віршоване побажання з Новим роком між 1800 учасниками її вірш був
обраний у числі 10 найбільш вдалих. Українською мовою Надія починає писати
після Літньої школи в Ілоку, Хорватія, 1977 року, бо до того часу писала по-сербськи.
Вірші Надії українською мовою публікуються в
журналі «Нова думка» (Вуковар, Хорватія). Це вродило плодом, і вона уклала ці свої
вірші у книжку під назвою «У мене жіноче серце», яка вийшла друком у 1990 році
у співвидавництві Союзу Українців і Русинів Хорватії та Видавництва «Руске
Слово» з Нового Саду.
Згадана збірка віршів Надії Ляхович є першим виданням, опублікованим в
Югославії авторкою, яка там народилася.
Надія також спробувала себе в перекладі з сербськохорватської мови на
українську. Так, 1991 року вона переклала з сербськохорватської на українську
мову книжку Неделька Терзича «Сребрні ґлас» – «Срібний голос – вірші про
циганів», яка побачила світ у видавництві Товариства української мови,
літератури і культури Воєводини, Новий Сад, філія Сремська Митровиця.
У той період в колишній Югославії спалахнула громадянська війна, про яку
ми вже згадували.
Коли у Славонському Броді почалися воєнні дії, Надія, зрозумівши, що
життя на цих просторах стає з кожним днем небезпечніше, разом з монахинею-василіянкою
Зеновією зі Славонського Броду пускається в далеку і небезпечну дорогу до Риму.
Спочатку вони поїхали поїздом до Загребу, і ця подорож замість двох годин
тривала вісім, а ще до того воєнні літаки весь час літали над поїздом. Зі Загребу
вони поїхали до Риму, і там Надія знайшла
притулок в Українському Католицькому Університеті, де за старанням монахині
Мирослави Бабей їй дозволили перебувати, доки не знайдеться інакше рішення.
Надія тут прожила сім місяців і за це вічно вдячна священикам, а зокрема сестрі
Мирославі, яку від того часу вважає своєю другою мамою. У травні 1992 року за
допомогою родини Мончаків з Монреалю Надія переїхала до Канади. Цікаво сказати,
що за кілька днів перед виїздом до Канади Надії пощастило відбути сповідь у
Базилиці Св. Петра у Ватикані, а сповідав її сам Папа Римський Іван Павло
Другий.
«Я до Канади потрапила не з якоїсь любові,
але з потреби. Але коли я вже туди потрапила, до Монреалю, французької частини
Канади, я зрозуміла, що сидіти бездільно не варто. Життя тут було спрямоване на
українську громаду, розвиток себе як особи української, створення впливу на
інших. Я зрозуміла, що мушу пошукати тут своє місце, бути такою, якою я є.
Слава Богу, вдалося мені зараз у перше літо мого перебування у Монреалі
потрапити в табір СУМу (Спілка української молоді) як вчительці. У цьому таборі
починається моє українське життя в Канаді.
Стала я членом СУМу, перше як вихователь групи дітей, потім перебрала
дитячий хор, з яким ми готували різні концерти й імпрези, що відбувалися в
колах СУМу. Потім я стала керівником культурно-освітньої референтури, а це вже
означало організацію культурних імпрез, створення читального гуртка дітей, де
читали, пробували писати.
При тій Спілці існував хор «Боян». Я спочатку співала в тому хорі,
пізніше стала його головою. Я мала не тільки вдоволення співати у тому хорі,
але й вдоволення, що можна організовувати різні концерти, виступи, спілкуватися
з людьми.
Другою частиною канадського українського життя є церква, яка там дуже
розвинута. Маса людей приходить до церкви, горнеться до неї. Церква також має
свої різні організації. При церкві Успення Матері Божої також працював хор, в
якому я співала з дуже великим задоволенням. При тій церкві була і жіноча організація,
до якої я також належала. Вона організовувала різні імпрези, наприклад, під час
Різдва «Спільну Кутю” – Святу Вечерю, на яку приходять всі парафіяни. Всі разом
їдять різдвяні страви, колядують. Це прекрасне почуття, коли ви чуєте, як
300-400 людей колядують. На Великдень було «Спільне Свячене».
Згодом я вирішила переїхати до Торонто, де
була можливість знайти працю при українських школах або садочках, чого в Монреалі
не було. Прибувши до Торонто у жовтні, я вже в грудні почала працювати в
українському садочку, в якому працюю і зараз...» Це слова Надії з того самого
інтерв’ю.
Якби хтось забажав змалювати Надію як особу і окреслити все, що заповнює
її життя, то, напевно, треба сказати наступне: вона навчалася і обрала собі
професію працювати з дітьми дошкільного віку. До того треба додати українську
культуру, церкву і понад усе українську пісню. Ось життя Надії і окреслено
такими рамками, а, крім того, займалася організаційними справами і обіймала
багато громадських посад. У Монреалі за ті три роки перебування вона була на
посадах: керівник дитячого хору при Осередку СУМ у Монреалі; член Управи та
Культурно-освітньої референтури Жіночої Ланки при Осередку СУМ у Монреалі; член
Культурно-освітньої референтури при КУК, Відділ Монреаль; голова хору «Боян»
при Осередку СУМ у Монреалі; секретар Української Шкільної Ради провінції
Квебек у Монреалі; пресовий референт Осередку СУМ у Монреалі; голова
Культурно-освітньої референтури Осередку СУМ у Монреалі; виховник та головний
виховник у таборах Осередку СУМ у Монреалі...
Багато посад, багато обов’язків і відданої любові, але справжньої праці
для Надії тут не було.
Всі ці обов’язки і добра практика в Осередку СУМ у Монреалі дали Надії
нагоду побувати в Україні і там також працювати з любовю як викладач психології,
розвитку дитини та співу в таборах Спілки Української Молоді в Україні, в селі
Делятині у Карпатах.
Отже, Надія у 1995 році переїздить до Торонто, де знову ж швидко включається
у громадське і церковне життя українців. Найголовніше, що Надія отримала роботу
в садочку «Світличка ім. Цьопи Паліїв» у Торонто, де працює й до сьогодні.
Але Надії недостатньо тієї офіційної праці – вона відразу ж прилучається
до українських організацій, де заповняє свою потребу у пісні, спілкуванні з
людьми і корисній праці. Вона стає членом церковного хору при церкві Святого
Миколая у 1995-1996 рр. і членом хору „Левада” при Українських Молодіжних
Ансамблях у 1996-1997 рр. В тих хорах Надія співала, тому що не уявляла свого
життя без пісні, а корисні для себе самої та інших праці здійснює як виховник у
релігійних таборах при монастирі Пресвятої Богородиці в Оранджвілі у 2002 та
2003 рр. та допомагає в таборах молодіжної організації Пласт у Ґрафтоні кожного
літа у 1997-2004 та 2006-2007 роках.
Як уже згадувалося, Надія включилася в діяльність різних культурних
організацій і обіймала там посади, працюючи на яких з потреби і любові, тримала
свій робочий дух у постійних активностях. З 2003 по 2005 рік вона була
секретарем Українського З’єднання Харитативного Фонду в Торонто.
Надія і до сьогодні активна в українській громаді Торонто. Тепер вона виконує
такі обов’язки: голова Дошкільної Ради при Шкільній Раді Українців Канади; секретар
і кореспонденційний секретар Централі Суспільної Служби Українців Канади; кореспонденційний
секретар Світової Ради Суспільної Служби при Світовому Конгресі Українців в
Торонто; секретар Канадського Об’єднання Українців колишньої Югославії в
Торонто (до речі, тут про неї можна говорити як про одну із засновниць).
Що ще розповісти про Надію? Вона живе і працює в Торонто. Чим заповняє
своє життя – вже сказано, а ще можна додати, що вона час від часу дещо й
напише, як, наприклад, коротке оповідання «Нам їхати, а хата».
Нема коментара:
Постави коментар